Розділ 7. Подарунок заблукалого генія

Розділ  7. Подарунок заблукалого генія

1.1. Несподівана поломка на центральній площі.
Після всіх пригод здавалося, що у Великих Галушках нарешті настав той благословенний період, який професор Зірниченко називав «стабілізацією аномальної турбулентності». Простіше кажучи, настала нудьга. Фараон і дід Сава грали в доміно, Семен літав на тракторі за розкладом, а Опанас Петрович насолоджувався ідеальною звітністю свого «Відділу міжгалактичних операцій». Спокій був таким глибоким і всеосяжним, що це починало непокоїти. Адже у Великих Галушках надмірна тиша завжди була передвісником гучного скандалу.
І він не забарився.
Все почалося тихого серпневого дня. Сонце ліниво пекло, мухи сонно дзижчали, а голова сільради Іван Степанович з гордістю оглядав свою головну гордість — ідеально доглянуту клумбу на центральній площі. Цього року його чорнобривці та петунії, які він особисто висаджував і поливав, вдалися на славу. Вони горіли на сонці всіма відтінками жовтого, червоного та фіолетового, і голова відчував себе не менше ніж творцем висячих садів Семіраміди.
Саме в цю ідилічну мить з неба почувся дивний звук. Він був не схожий ні на гул трактора Семена, ні на скрегіт корабля капітана Зз'аррка. Це був жалібний, переривчастий звук, схожий на кашель старого, хворий на астму двигуна. Звук ставав дедалі голоснішим, і ось з-за хмар вивалилося щось.
Це «щось» було схоже на старенький, горбатий «Запорожець» світло-блакитного кольору, до якого якийсь божевільний геній приварив крила, схожі на крила кукурудзника, і три тонкі, тремтячі посадкові опори. Апарат летів нерівно, ривками, чхаючи чорним димом, і було очевидно, що він шукає місце не для посадки, а для падіння. І, на жаль, найкращим місцем він обрав центральну площу Великих Галушок.
— Тільки не на квіти! — встиг лише вигукнути Іван Степанович, перш ніж апарат з гуркотом, скреготом і хмарою пилу приземлився. Прямо в центр його клумби.
Одна з посадкових опор розчавила найкращий кущ петуній. Хмара пилу осіла на ідеальні чорнобривці. Для голови сільради це був кінець світу.
Дверцята «Запорожця», що трималися на одній петлі, зі скрипом відчинилися, і з кабіни, кашляючи, вилізла найдивовижніша істота, яку доводилося бачити навіть бувалим мешканцям Великих Галушок. Вона була високого зросту, худа і страшенно незграбна. На ній був одягнений довгий домашній халат у клітинку, з кишені якого стирчала зубна щітка. Поверх халата був накинутий сріблястий комбінезон, причому застібнутий неправильно, через що одна штанина була коротшою за іншу. На ногах у нього були великі пухнасті домашні капці у вигляді зайців. А на голові сиділи окуляри з такими товстими лінзами, що його очі здавалися двома великими, здивованими крапками.
Істота вилізла, обтрусилася, подивилася на розчавлену клумбу і розгублено пробурмотіла щось своєю мовою. Потім вона почала гарячково обшукувати свої численні кишені. Вона витягала звідти дивні предмети: викрутку, що світилася, надкусане фіолетове яблуко, клубок дроту, одного шкарпетку...
— Де ж він? Де ж він подівся? — бурмотів прибулець, і раптом у головах усіх, хто стояв поруч, пролунав той самий знайомий голос автоперекладача. — Я ж точно пам'ятаю, що клав його сюди... Ах, ось він!
Він тріумфально витягнув з-за пазухи свій перекладач, натиснув на кнопку і звернувся до онімілого голови сільради:
— Доброго дня, шановний аборигене! Перепрошую за незручності з паркуванням. Ви не підкажете, у якому часовому континуумі я знаходжуся? І, якщо не важко, де тут можна знайти трохи плутонію-239? У мене, здається, паливо скінчилося.
До цього часу на площу вже почали сходитися люди. Першим, звісно, прибув Опанас Петрович. Його викликав сам голова, і голос у нього в телефоні був такий, ніби він повідомляв про початок ядерної війни. Опанас, як головний господарник і, за сумісництвом, начальник відділу по боротьбі з аномаліями, підійшов до справи рішуче.
— Так, що тут у нас? — запитав він, оглядаючи апарат і його дивного пілота. — Незаконне паркування на зеленій зоні. Пошкодження комунального майна. І, здається, витік невідомої рідини.
З-під «Запорожця» справді витікала тонка цівка чогось зеленого і трохи іскристого.
— Це не витік! — образився прибулець. — Це... охолоджувальна система. Трохи протікає. Дрібниці. Головна проблема ось тут!
Він відчинив капот, і всі побачили дивовижну конструкцію з миготливих трубок, шестерень і кристалів, що пульсували.
— Мій просторово-часовий двигун моделі «Квантовий стрибок-3Б», — з гордістю пояснив він. — Зламався. Здається, головний хроностабілізатор вийшов з ладу. Випадково у вашому селі немає фахівця з темпоральної механіки?
Опанас подивився на двигун, потім на прибульця.
— Фахівця немає, — відповів він. — Але є тракторист Семен і великий молоток. Зазвичай допомагає. А ви, власне, хто такий будете, громадянине?
— О, перепрошую, не відрекомендувався! — спохватився інопланетянин. — Моє ім'я Квірк. Я винахідник. Ну, геній, якщо бути точним. Летів з Великого Вибуху на захист своєї докторської дисертації на тему «Парадокси самосвідомості у чайних ложок», але трохи заблукав у часі і просторі.
Опанас важко зітхнув. Він зрозумів, що цей день не буде простим.
— Так, Квірку, значить, — сказав він, переходячи на діловий тон. — Давайте так. Ви прибираєте свою... машину... з клумби. І ремонтуєте її десь у іншому місці. Наприклад, у старому ангарі за селом.
— Я б з радістю, — розвів чотирма руками Квірк (виявилося, у нього була ще одна пара рук, захована під халатом). — Але я не можу її зрушити. Головний двигун не працює.
— Значить, будемо штовхати, — вирішив Опанас. — Ану, хлопці, навались!
Він покликав кількох міцних чоловіків, що стояли поруч, і вони всі разом спробували зрушити «Запорожець». Але апарат не ворухнувся ні на міліметр, ніби був зроблений з чистого свинцю.
— Я ж казав, — розвів руками Квірк. — Гравітаційні якорі активовані. Без двигуна їх не відключити. Патова ситуація.
Опанас Петрович відчув знайомий головний біль, який завжди з'являвся у нього при контакті з позаземним нехлюйством. Він, як завгосп, не міг допустити, щоб на центральній площі, прямо на знищених чорнобривцях, стояв зламаний інопланетний пепелац. Це порушувало всі норми благоустрою.
— Добре, — сказав він, приймаючи на себе всю відповідальність. — Доведеться зайнятися вашим... хроностабілізатором. Семене! Ану, неси ключі! Будемо дивитися, що там у тебе, генію, відвалилося.
Іван Степанович з жахом дивився, як Опанас і Семен, озброївшись звичайними гайковими ключами і нецензурною лексикою, лізуть у нутрощі просторово-часового двигуна. Квірк стояв поруч і давав поради:
— Ой, обережніше з цим фіолетовим дротом! Якщо його замкнути, нас усіх може викинути в мезозойську еру. І, будь ласка, не стукайте молотком по квантовому інвертору! Він дуже чутливий!
Опанас лише відмахнувся. Він бачив перед собою не складний інопланетний механізм, а просто зламаний двигун. А будь-який двигун, чи то від трактора, чи то від машини часу, підкоряється одним і тим же законам: якщо щось не працює, треба це відкрутити, почистити, продути і прикрутити назад. І, якщо не допоможе, добряче по ньому стукнути. І він був твердо налаштований полагодити цей двигун. Хоча б для того, щоб цей дивакуватий геній у капцях-зайцях нарешті забрався з клумби голови сільради.