Розділ 6. Трактор "Україна" виходить на орбіту

Розділ  6. Трактор "Україна" виходить на орбіту

1.1. Перший контакт у гаражі
У Великих Галушках вечори настають повільно й лагідно. Сонце, втомлене за день, опускається за обрій, фарбуючи небо в теплі кольори, а повітря наповнюється запахами скошеної трави, річкової прохолоди і свіжого молока. Це час, коли люди повертаються додому, вечеряють і сідають перед телевізорами. Але не тракторист Семен. Для нього вечір — це час для найголовнішого. Для спілкування.
Його співрозмовником був старенький, але надійний, як слово Опанаса Петровича, трактор «Білорусь», який Семен уперто називав «Україна». Він стояв у його просторому гаражі, пахнув соляркою, землею і важкою роботою. Для Семена він був не просто машиною. Це був друг, партнер і мовчазний слухач.
Цього вечора на них чекав важливий ритуал — заміна мастила. Семен, чоловік спокійний, неговіркий і флегматичний, робив усе методично, без зайвої метушні. Він підкотив під трактор велику іржаву бочку, відкрутив пробку на картері і спостерігав, як густа, чорна, втомлена рідина повільно стікає вниз.
— Ну ось, друже, — пробурмотів він, поплескуючи трактор по теплому капоту. — Зараз ми тебе свіженьким напоїмо. Ти ж у мене втомився, працював увесь тиждень.
Мастило ліниво стікало в бочку, наповнюючи гараж своїм специфічним, різким ароматом. Семен узяв ганчірку, щоб витерти руки, і в цей момент сталося дещо дивне.
Лампочка під стелею раптом заблимала і згасла. На мить у гаражі стало абсолютно темно і тихо. А потім повітря згустилося, спалахнуло м'яким, смарагдовим світлом, і прямо посеред гаража, біля тієї самої бочки з відпрацьованим мастилом, з'явилося троє.
Вони були маленькі, зростом Семену по пояс, і схожі на дивну суміш механіків і гоблінів. На них були одягнені сріблясті комбінезони, а на великих головах сиділи величезні окуляри-консерви, крізь які світилися великі, цікаві очі. У кожного було по чотири руки, і всі вони нервово рухалися, щось обмацуючи і поправляючи на своїх поясах з інструментами.
Семен застиг з ганчіркою в руці. Але не від страху. За останні роки у Великих Галушках він бачив і фараонів, і літаючі тарілки, і навіть музичну вежу. Маленькі зелені чоловічки в гаражі були лише черговим пунктом у списку див. Його більше турбувало те, що вони стояли небезпечно близько до бочки і могли забруднити свої блискучі комбінезони.
Одна з істот зробила крок уперед. З її пояса висунувся маленький металевий диск, який завис у повітрі і заговорив знайомим металевим голосом автоперекладача.
— О, великий і могутній Алхімік! Повелителю чорного золота! — пролунав голос, сповнений шанобливого трепету. — Ми, скромні торговці з системи Клінк, відчули божественний аромат цього нектару за багато-багато парсеків! Ми летіли на цей запах, як метелики на світло!
Семен мовчки кліпав. Алхімік? Нектар? Він подивився на чорну, брудну рідину в бочці, потім на захоплені обличчя прибульців.
— Ми благаємо тебе, о, Майстре екстракції! — вів далі перекладач, а істоти впали на коліна, простягаючи до бочки свої чотири руки. — Продай нам хоча б краплю! Ми заплатимо будь-яку ціну!
Прибульці почали жадібно вдихати випари відпрацьованого мастила, і їхні очі під окулярами закотилися від блаженства.
— Ах, цей букет! — пропищав один з них, і перекладач миттєво передав. — Ви відчуваєте? Легкі нотки згорілих поршневих кілець і тонкий, шляхетний післясмак дизельного нагару! Це врожай цього циклу? Божественно!
Семен нарешті отямився. Він повільно витер руки, переступив з ноги на ногу і сказав те, що перше спало на думку.
— Чого-чого? — перепитав він. — Цього бруду вам треба? Та ви що, хлопці...
Він підійшов до бочки, зазирнув усередину і знизав плечима.
— Та забирайте хоч усю! Мені не шкода. Я ще хотів думати, куди його дівати.
Прибульці, почувши це, аж затремтіли від щастя. Вони підскочили до бочки, дістали звідкись маленькі срібні фляжки і, обережно зачерпнувши, зробили по ковтку. Ефект був миттєвим. Їхні очі спалахнули яскравим світлом, антени на головах напружилися і почали іскрити, а самі вони почали підстрибувати і видавати радісні звуки, схожі на муркотіння задоволеного кота.
— Це... це неймовірно! — передав перекладач, коли перший напад ейфорії минув. — Це найкраще, що ми куштували за останні сто років! О, великий Алхімік, ми не можемо прийняти такий дар просто так! Дозволь нам віддячити тобі!
Головний з них порився у своїй сумці і дістав блискучу, дивної форми деталь, схожу на футуристичний карбюратор. Вона м'яко світилася зсередини і ледь чутно гула.
— Ось! — простягнув він її Семену. — Це "Вічний подих". Найкращий перетворювач енергії в нашому секторі Галактики. Встановлюй його на свою... колісницю, і вона буде працювати на будь-якій рідині. На воді з вашої річки. На кислому молоці. Навіть на сльозах твоїх ворогів, якщо зумієш їх зібрати.
Семен узяв у руки важку, прохолодну деталь. Він не думав про сльози ворогів. Він думав про те, скільки він зможе зекономити на солярці. Він оглянув карбюратор з усіх боків, прикинув кріплення і задоволено крякнув. Здавалося, має підійти.
— Добре, — сказав він. — Давайте.
Прибульці радісно завантажили бочку з мастилом на свій невидимий транспортер, ще раз низько вклонилися і зникли так само раптово, як і з'явилися, залишивши по собі лише легкий запах озону і блискучий карбюратор у руках Семена.
Семен подивився на деталь, потім на свій трактор. Недовго думаючи, він узяв набір ключів і звичними, вправними рухами почав знімати старий, рідний карбюратор. Новий, інопланетний, став на його місце майже ідеально, треба було лише трохи підпиляти напилком один кронштейн. Він затягнув останню гайку, поплескав «Вічний подих» по блискучому боку і задоволено зітхнув.
— Ну ось, друже, — пробурмотів він до трактора. — Буде в тебе тепер нове серце. Іноземне. Подивимось завтра, як ти на водичці поїдеш.
Він прибрав інструменти, зачинив гараж і спокійно пішов вечеряти. Він не думав про те, що щойно відбувся перший в історії Великих Галушок вигідний бартерний обмін з позаземною цивілізацією. Він думав про те, що завтра вранці не треба буде йти з каністрою на заправку. А це, погодьтеся, було справжнім дивом.