Роздiл 4. Фараон з-під Полтави

4.1. Галинина мрія, або Навіщо нам берег Каїра?
Після всіх пригод з метро, вежею та космічними далекобійниками у Великих Галушках настав період відносного затишшя. Грибна ферма під землею приносила стабільний, хоч і невеликий дохід. Вежа, перетворена на музичний інструмент, вила лише по великих святах, коли маестро Аскольд-Ігнатій давав концерти. Життя текло спокійно і розмірено. Але Опанас Петрович знав: таке затишшя — річ оманлива. Воно завжди передує новій бурі. І буря ця почалася тихого осіннього вечора, у нього вдома.
Він сидів у своєму улюбленому кріслі, читаючи газету «Сільські вісті», а його дружина Галина, вмостившись навпроти під торшером, гортала старий, пошарпаний журнал. Це був туристичний каталог, забутий кимось із приїжджих ще за часів «телевізійного буму». Галина розглядала яскраві, глянцеві картинки, і з кожною сторінкою її зітхання ставали все глибшими і сумнішими.
Опанас спочатку не звертав уваги. Але коли зітхання перетворилося на тихий, тужливий звук, схожий на скрип незмащених воріт, він не витримав.
— Галю, що з тобою? — запитав він, відкладаючи газету. — Живіт болить, чи знову серіал сумний?
Галина підняла на нього свої очі, повні мрійливого смутку, і простягнула йому журнал.
— Подивись, Опанасе... Яка краса...
На розвороті була величезна фотографія єгипетських пірамід на тлі західного сонця. Величні, загадкові, вони, здавалося, дихали самою вічністю. Поруч, на іншій сторінці, дивився у далечінь кам'яний Сфінкс.
— Ех, Опанасе... — промовила вона тихо, ніби боячись злякати мрію. — Побачити б хоч раз у житті справжнє диво... Не наше, місцеве, коли то вежа з неба впаде, то фараон з метро вилізе...
— У нас фараонів ще не було, — справедливо зауважив Опанас.
— Я образно! — відмахнулася Галина. — А там... історія! Тисячоліття! Уявляєш, стоїш біля такої піраміди, торкаєшся рукою каменя, а він теплий... Він пам'ятає фараонів, цариць... Відчути б цей подих історії...
Вона замовкла, і в її очах було стільки туги, що серце Опанаса, зазвичай тверде, як цегла М-150, ледь помітно здригнулося. Він узяв журнал, подивився на картинки, потім на ціни, вказані дрібним шрифтом унизу. І його серце миттєво затверділо знову.
— Історію? — пробурчав він. — Ти ціни на цю «історію» бачила? Це ж за тиждень треба віддати стільки, скільки наша грибна ферма за рік не заробить! А переліт? А готель? А спека там яка, кажуть, +50 у затінку! І їжа ця їхня... Гостра, підозріла. Ні тобі борщу, ні вареників. Самі фініки. Та й взагалі, що там дивитися? Купа каміння. У нас в кар'єрі каміння не менше, і все безкоштовно.
Він говорив довго і переконливо, як на виробничій нараді, наводячи залізні аргументи на користь рідних чорноземів. Але Галина його не слухала. Вона лише тихо зітхнула ще раз, закрила журнал і сумно пішла на кухню.
Опанас залишився сам. Він знову взяв газету, але літери стрибали у нього перед очима. Йому було незручно. Він бачив засмучене обличчя дружини, її мрійливі очі, і відчував себе... неправим. Вона ж не так часто про щось просила. Все життя — робота, діти, город... А тут — мрія. Одна, маленька, про якусь там піраміду.
«Ех, якби ж я був не завгоспом, а якимось олігархом... — подумав він. — Купив би їй ту путівку, і нехай би їхала...»
І тут у його голові, ніби спалахнула лампочка. Він раптом згадав. Згадав про те, про що намагався не думати останнім часом. Про щуку. Про свої два бажання, що залишилися. Два бажання, які він беріг на «чорний день». А що, якщо цей день — не чорний, а, навпаки, найсвітліший? День, коли він може виконати мрію своєї дружини?
Думка почала працювати з шаленою швидкістю. Але думав він не як романтик, а як справжній господарник.
«Так... Путівка — це дорого і непрактично. Разова акція. Поїхала, подивилася, повернулася. А гроші — тю-тю. А що, якщо...» — тут його очі блиснули небезпечним вогником, який завжди передував народженню чергової геніальної ідеї.
«А що, якщо зробити так, щоб не Галина їхала до піраміди, а піраміда... приїхала до нас?!»
Це була ідея на мільйон! Ні, на мільярд! По-перше, Галина отримає свою піраміду. І не на тиждень, а назавжди! Прямо тут, під боком. Можна ходити і торкатися її хоч щодня. По-друге... Туристи! Якщо вже на пошарпане метро їхали дивитися, то на справжню піраміду — повалять з усього світу! Платний вхід, сувеніри, кафе «У Нефертіті»... Це ж золоте дно! І дружині приємно, і для містечка величезна туристична вигода!
Опанас Петрович підскочив з крісла. Його хандру як рукою зняло. Він знову відчував себе творцем, деміургом, людиною, яка може рухати не лише цеглу, а й цілі континенти.
Він зайшов на кухню. Галина сумно мила посуд.
— Галю, — сказав він таємничим, урочистим голосом. — Не треба нам ніякий берег  Каїра.
— Знаю, Опанасе, знаю... Дорого... — зітхнула вона.
— Не в тому річ! — він поклав їй руки на плечі. — Просто... у нас тут скоро свій Єгипет буде. Кращий за справжній!
Галина лише втомлено подивилася на нього. Вона звикла до дивних ідей свого чоловіка. Але вона й уявити не могла, що цього разу його «бізнес-план» виявиться настільки буквальним. І що вже завтра вранці їй доведеться пояснювати корові Зірці, чому на її улюбленому пасовищі виросла трикутна кам'яна гора.

4.2. Замовлення «все включено» з доставкою на пасовище.
Опанас летів до річки, сповнений рішучості та передчуття нового тріумфу. Він уже бачив усе в деталях: натовпи туристів, вдячне обличчя дружини, статті в газетах під заголовками «Українське диво: Полтавський фараон» або «Великі Галушки — нова туристична Мекка». Це буде не просто успіх. Це буде шедевр!
Він звично гукнув у темну воду, і срібляста голова апарата Щ-734 з'явилася на поверхні.
«Слухаю вас, об'єкт "Опанас", — пролунав знайомий голос. — Знову проблеми з культурним дозвіллям?»
— Не проблеми, а перспективи! — по-діловому відповів Опанас. — Новий, масштабний проєкт. Туристичний кластер.
«Звучить тривожно, — відзначив голос. — Формулюйте технічне завдання».
Опанас відкашлявся. Він підійшов до цього бажання з усією відповідальністю завгоспа, який замовляє матеріали на будівництво століття.
— Значить так, записуй, — почав він, загинаючи пальці. — Потрібна піраміда. Одна штука. Архітектурний проєкт — як у Гізі, та, що найбільша. Матеріал — піщаник, якісний. Стан — ідеальний. Щоб не пошарпана була, як у них там, а ніби щойно здана в експлуатацію. Розмістити — на пасовищі за селом, там якраз майданчик рівний.
Він зробив паузу, щоб перевести подих, і перейшов до найголовнішого.
— І найголовніше! — він підняв вказівний палець. — Комплектація! Мені потрібна повна комплектація! «Все включено»! Щоб усередині все було, як годиться: саркофаги, скарби, золото, ієрогліфи на стінах... Щоб туристи ахали і гроші везли! Зрозуміло?
Щука деякий час мовчала. Здавалося, її бортовий комп'ютер намагався обробити цей потік амбіцій.
«Уточнюю запит, — нарешті пролунав голос. — Замовлено: архітектурний об'єкт "Піраміда Хеопса", версія 2.0 (покращена). Місце дислокації: пасовище, Великі Галушки. Комплектація: "все включено", згідно з оригінальним проєктом. Об'єкт "Опанас", ви впевнені щодо повної комплектації? Ця опція містить деякі... специфічні біологічні елементи».
— Впевнений! — не відчуваючи жодного підступу, відрубав Опанас. — Що за піраміда без начиння? Це ж просто купа каміння! Хочу, щоб усе було по-справжньому!
«Ваше право, — пролунала відповідь, у якій вчувалися нотки космічної байдужості до майбутніх проблем. — Запит прийнято. Очікуйте доставку».
Ніч на Великі Галушки знову впала неспокійна. Опанас спав, як немовля, бачачи сни про каравани верблюдів, що йдуть до його села, а от решті мешканців було не до сну. Цього разу будівництво було ще масштабнішим, ніж з метро.
Земля гула і тремтіла. З-під землі виривалися гігантські механізми, схожі на суміш бульдозера і скорпіона. Вони з ревом переорювали пасовище, готуючи фундамент. А потім з неба, безшумно, як гігантські тіні, почали спускатися величезні кам'яні блоки. Їх доставляли невідомі літаючі платформи, і велетенські крани, схожі на жирафів-кіборгів, з неймовірною точністю встановлювали їх один на одного. Гуркіт стояв такий, ніби боги грали в кості брилами розміром з хату. Голова сільради цього разу навіть не телефонував до району. Він просто накрився ковдрою з головою і почав молитися.
Наступного ранку місцевий пастух, дід Остап, за звичкою погнав своїх корів на пасовище. Він ішов, похнюпившись, думаючи про своє, і лише здивувався, чому його корова Зірка так дивно мукає і впирається. Він підняв голову, щоб гримнути на неї... і застиг.
Пасовища більше не було.
На його місці, сяючи в променях ранкового сонця, стояла вона. Величезна, ідеальна, золотава піраміда. Вона була настільки великою, що, здавалося, підпирає небо. Настільки досконалою, що кожен камінчик був ідеально підігнаний до іншого. Навколо неї земля була акуратно розрівняна, ніби тут попрацювала бригада найкращих ландшафтних дизайнерів.
Дід Остап випустив з рук батога. Його корови, побачивши це диво, забули про траву і стояли, як зачаровані, дивлячись на кам'яного гіганта.
— Матір Божа... — прошепотів пастух. — Дожився... Оце так грибочків учора поїв...
Новина про те, що дід Остап з'їхав з глузду і бачить на пасовищі піраміду, розлетілася селом миттєво. Але коли перші сміливці прибігли на місце, вони зрозуміли, що з глузду з'їхав не пастух, а сам світ.
Натовп, що зібрався біля підніжжя, був мовчазним. Люди просто стояли і дивилися, не в змозі повірити своїм очам. Навіть професор Зірниченко, який бачив усе, цього разу лише зняв окуляри і довго протирав їх хустинкою, ніби це могло змінити реальність.
І тут на сцену вийшов тріумфатор. Опанас Петрович. Він з'явився з боку села, йдучи неспішною, впевненою ходою. Поруч із ним, тримаючись за його руку, йшла Галина. Її очі були широко розплющені від подиву і щастя. Вона дивилася то на піраміду, то на свого чоловіка, і, здається, починала вірити, що вийшла заміж не за простого завгоспа, а за могутнього чарівника.
— Ну що, громадо? — голосно запитав Опанас, обводячи всіх гордим поглядом. — Як вам наш новий туристичний об'єкт?
Натовп мовчав.
— Це ти... це ти зробив, Опанасе? — несміливо запитала тітка Марія.
— А хто ж? — скромно посміхнувся він. — Просили диво? Отримуйте! Прошу на першу екскурсію! Незабаром тут будуть каси, сувенірні ятки і кафе «У Нефертіті»!
І люди пішли за ним. Обережно, ніби боячись, що диво зникне, вони увійшли в темний прохід у основі піраміди. Всередині було прохолодно і таємниче. Стіни були вкриті дивовижними малюнками і написами, а в світлі ліхтарів виблискували купи золота і коштовностей.
Опанас знову був героєм. Він знову подарував людям диво. І, ведучи за собою захоплений натовп углиб піраміди, до головної усипальниці, він ще не знав, що найголовніша частина «начиння», найцінніший експонат його нового музею, вже починає прокидатися від свого трьохтисячолітнього сну. І що цей експонат має дуже кепський характер.