Розділ 3. Вежа, що дістала до облаков.

3.1. Трагедія смугастого екрана
Людина, що одного разу відчула смак всемогутності, не може довго жити простим життям. Її душа, як натягнута струна, чекає лише приводу, щоб знову зазвучати. І цей привід з'явився в суботу ввечері, у вигляді події, яка для Опанаса була важливішою за будь-які космічні аномалії. Це був фінал Ліги чемпіонів.
Підготовка до цього дійства була для нього справжнім ритуалом. Ще зранку він особисто вибрав на базарі трьох найбільших і найжирніших в'ялених лящів. Потім поставив у холодильник три пляшки запітнілого холодного пива. Він вигнав з кімнати дружину, дітей і навіть кота Мурка, щоб ніхто не заважав його священнодійству. Він зручно вмостився у своєму улюбленому продавленому кріслі, поставив біля себе стільчик з пивом та рибою і з трепетом увімкнув свій старенький, але перевірений роками телевізор «Електрон».
Команди вийшли на поле. Пролунав гімн. Арбітр дав свисток. Гра почалася.
І в ту ж мить почалося пекло.
З перших секунд на екрані з'явилася легка брижа, ніби по футбольному полю пробіг вітерець. Опанас насупився, але нічого не сказав. Та вже через хвилину брижа перетворилася на широкі смуги, що бігли вгору. Зображення почало тремтіти. Футболісти раптом стали тонкими й довгими, як макаронини, то, навпаки, розпливалися вшир, наче млинці на пательні.
— Та що ж це таке? — пробурчав Опанас, відсовуючи пиво.
Він підвівся і, за старою звичкою, злегка стукнув долонею по дерев'яному корпусу «Електрона». На мить картинка стала ідеальною, але потім знову розсипалася на великі кольорові квадратики. Здавалося, ніби хтось грав у футбол кубиками Рубіка.
— Гравці нашої команди в білій формі, їхні суперники — в синій... — намагався пробитися крізь шипіння голос коментатора, який тепер звучав так, ніби він говорив з дна глибокого колодязя.
Опанас почав нервувати. Він підійшов до вікна і почав крутити кімнатну антену, схожу на скелет дивної металевої комахи. Він повертав її вліво, вправо, вгору, вниз. Зображення змінювалося: смуги ставали то вертикальними, то горизонтальними, то перетворювалися на концентричні кола, що гіпнотизували. В один момент він навіть зловив уривок індійського фільму, де хтось радісно танцював.
— Які танці?! — заревів Опанас. — Тут доля європейського футболу вирішується!
Він спробував останній, перевірений дідівський метод. Відірвавши шматок фольги від шоколадки, він приліпив її до одного з «вусів» антени. Не допомогло. Тоді він сам узявся за антену руками, намагаючись стати частиною приймального пристрою. Він стояв посеред кімнати в неймовірній позі, однією ногою на стільці, тримаючись за металеві ріжки, і намагався не дихати. І о диво! Картинка стала майже ідеальною! Він бачив, як нападник його улюбленої команди отримує пас і виходить сам на сам з воротарем.
— Давай! Бий! — видихнув Опанас, боячись поворухнутися.
Нападник замахнувся для удару... І в цю саму мить у Опанаса затерпла нога. Він ледь помітно ворухнувся, і цього було достатньо. Екран спалахнув білим світлом, видав гучний звук «ПШ-Ш-Ш-Ш-Ш!» і перетворився на вируюче море сірого снігу.
Тиша. У кімнаті було чути лише шипіння телевізора і те, як важко дихає Опанас. Він повільно опустив антену. Повільно зліз зі стільця. Його обличчя було спокійним. Занадто спокійним. Це було те саме затишшя перед бурею, яке так добре знали його підлеглі в «Будтресті».
Він дивився на шиплячий екран, і в його очах відбивався не сірий сніг, а полум'я праведного гніву. Це був не просто зіпсований вечір. Це було приниження. Це була особиста образа, завдана йой самим Всесвітом. Усі його проблеми — і розбиті дороги, і дірки в парканах, і навіть провал з метро — все це було ніщо в порівнянні з цією трагедією. Не дати людині спокійно подивитися футбол! Та це ж злочин проти людства!
— Досить, — промовив він тихо, але в цьому слові було більше металу, ніж у цілій вантажівці арматури.
Він не став допивати пиво і доїдати ляща. Він розвернувся і, не взуваючись, просто в домашніх капцях, вийшов з хати. Він ішов до річки, і його крок був твердим і рішучим. Він не просто йшов загадувати бажання. Він ішов відновлювати справедливість. Кардинально. Раз і назавжди. І нехай хоч сам Париж позаздрить.

3.2. Паризький світанок над Полтавщиною
Опанас мчав до річки, розбризкуючи калюжі своїми домашніми капцями. Футбольна трагедія надала йому такої швидкості, що він міг би позмагатися з молодим Митьком на його роздовбаному мопеді. Він не думав про наслідки. Він думав лише про одне: про сигнал. Чистий, потужний, божественний сигнал, який ніколи більше його не зрадить.
Він вискочив на берег і, не гаючи часу, гукнув у темну воду:
— Апарат Щ-734! На зв'язок! Терміново! Аварійна ситуація!
Вода ледь помітно сколихнулася, і з глибини, як завжди незворушно, спливла срібляста голова.
«Слухаю вас, об'єкт "Опанас". Зафіксовано підвищений рівень емоційного збудження. Що сталося? Невже гриби перестали рости?» — пролунав у голові голос, у якому цього разу вчувалися нотки, схожі на ледь помітну іронію.
— Не до грибів зараз! — відрубав Опанас. — Проблема глобальна! Інформаційна ізоляція! Телебачення не показує! Сигнал слабкий, як нерви нашої бухгалтерки!
«Прийнято. Технічне завдання?»
Опанас вдихнув повні груди повітря, ніби збирався штовхнути промову на з'їзді партії.
— Потрібна вежа! — випалив він. — Телевізійна! Потужна, щоб сигнал був такий, що аж праска показувала! І щоб була... — тут він на мить замислився, шукаючи правильне слово, — щоб була красива! Велична! Щоб сам Париж позаздрив!
Щука деякий час мовчала, обробляючи цей потік амбіцій.
«Уточнюю запит, — нарешті пролунав голос. — Створення телекомунікаційної споруди, що перевищує за естетичними та технічними параметрами вежу, розташовану в столиці Французької Республіки, і викликає у жителів зазначеного міста почуття соціальної неповноцінності, відоме як "заздрість". Все вірно?»
— Вірно! — підтвердив Опанас, вражений такою точністю формулювання. — Щоб вони там, зі своїми жабами, від заздрощів луснули!
«Запит прийнято до виконання. Враховуючи ваш попередній досвід з масштабними інфраструктурними проєктами, рекомендую підготуватися до непередбачуваних побічних ефектів. На все добре».
Срібляста голова зникла під водою, залишивши Опанаса в повному сум'ятті від останньої фрази. Але думати про це було ніколи. Він зробив свою справу. Тепер залишалося чекати.
Наступного ранку Великі Галушки прокинулися і зрозуміли, що в їхньому світі щось кардинально змінилося. Сонце сходило, як завжди, на сході, але його промені відбивалися від чогось нового, величезного і абсолютно неймовірного.
Посеред безкрайнього соняшникового поля, яке ще вчора гойдалося під вітром золотими головами, тепер стояла вона. Вежа.
Це була Ейфелева вежа. Тільки краща. Вона була витонченою, ажурною, ніби сплетеною з темного металевого мережива, але при цьому вищою за свій паризький прототип метрів на п'ятдесят. Її шпиль, здавалося, пронизував ранкові хмари, і сонце, що сходило, запалювало на ньому сліпучу іскру. Це було так грандіозно і так недоречно в полтавському степу, що перші свідки просто стояли з відкритими ротами, не в змозі вимовити ані слова.
Першим прийшов до тями дід Сава, який вийшов на ранкову прогулянку. Він довго дивився на вежу, потім зняв капелюха, почухав лисину і авторитетно заявив:
— Оце так антена... Мабуть, тепер і радіо «Свобода» буде ловити без перешкод.
Тріумф Опанаса був миттєвим і абсолютним. По всьому містечку самі собою ввімкнулися телевізори. І картинка... О, яка це була картинка! Чітка, яскрава, соковита. Здавалося, можна було порахувати кожну крапельку поту на чолі футболіста чи розгледіти номер на проїжджаючому в кадрі автомобілі. Опанас увімкнув свій «Електрон», і той показав йому запис вчорашнього матчу в такій якості, що він відчув себе присутнім на стадіоні. Він переміг!
Але радість була лише початком. Мешканці, клацаючи пультами, незабаром виявили, що каналів тепер не п'ять і не десять. Автоматичне налаштування знайшло рівно п'ятсот каналів. І тут відкрилася справжня скринька Пандори.
Спочатку все було чудово. Окрім звичних каналів, з'явилися сотні інших: науково-популярні, музичні, дитячі. Тітка Марія з захопленням дивилася канал про розведення екзотичних орхідей. Дід Сава знайшов канал, де цілодобово крутили старі радянські комедії. Але чим далі вони клацали, тим дивнішими ставали відкриття.
На 237-му каналі йшла пряма трансляція з життя мурашника, знята мікроскопічною камерою. Глядачі могли спостерігати за війнами мурах, за тим, як вони доглядають за потомством і тягнуть до себе в мурашник шматочки цукру. Це було напрочуд захоплююче.
На 312-му каналі йшов чемпіонат Галактики з гри в «жмуркі» серед амеб.
А на 478-му каналі... На 478-му йшли вечірні новини з марсіанської колонії «Новий Київ». Дикторка, симпатична жінка з легким фіолетовим відтінком шкіри і трьома очима, бадьорим голосом розповідала про рекордний врожай генно-модифікованої картоплі та про майбутній концерт гурту «Космічні козаки».
Мешканці Великих Галушок були в шоці. Вони сиділи перед телевізорами, як загіпнотизовані. Вони зрозуміли, що їхнє життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Світ виявився набагато більшим, дивнішим і цікавішим, ніж вони могли собі уявити.
Але разом з дивовижними відкриттями в їхні домівки через потужний сигнал почало просочуватися й щось інше. Щось темне, спокусливе і абсолютно не призначене для очей простих мешканців полтавського села. І вони ще не здогадувалися, що скринька Пандори, яку вони щойно відкрили, була лише початком їхніх нових, набагато серйозніших проблем.