Розділ 2: Метрополітен імені Опанаса Залізняка

2.1. Грязюка, амбіції та народження ідеї.
Сила, як відомо, породжує відповідальність. А ще — великі дурниці. Опанас Петрович Залізняк, який лише вчора відчув себе володарем світу завдяки одній балакучій щуці, прокинувся наступного ранку звичайним завгоспом. І світ зустрів його не фанфарами, а дрібною, набридливою мрякою, що сіялася з низького сірого неба вже третій день.
Дорога до «Будтресту» ніколи не була схожою на паризький променад, але після трьох днів дощу вона перетворилася на напрямок, який можна було подолати або на танку, або в хороших гумових чоботях. А Опанас Петрович, на свою біду, взув нові туфлі.
Туфлі були його маленькою гордістю. Куплені минулої суботи на базарі, вони блищали лаком, мали модний тупий носок і трохи тиснули, але заради краси можна було й потерпіти. Дружина Галина, проводжаючи його, звично пробурчала: «Опанасе, та взуй калоші, болото ж яке!», але він лише гордо відмахнувся. Він — людина, що командує цеглою силою думки! Хіба йому личить ходити в калошах, як простому смертному?
І ось тепер він розплачувався за свою гординю. Він стрибав з купини на купину, як переляканий заєць, намагаючись зберегти первісний блиск своєї нової покупки. Густа, жирна, чорна грязюка хлюпала під ногами, хапала за халяви й, здавалося, насміхалася з його зусиль.
І вона дочекалася свого. На півдорозі, роблячи особливо ризикований стрибок через велетенську калюжу, Опанас Петрович промахнувся. Його ліва нога з огидним звуком «плям-м-м» занурилася в холодну, брудну воду по саму кісточку.
Він застиг на мить. У його душі закипав праведний гнів господаря, який бачить безлад.
— А щоб тебе! — прошипів він, звертаючись чи то до калюжі, чи то до всього недосконалого світу. — І це називається дорога?! Це ж ганьба! Двадцять перше століття на дворі, космічні кораблі літають, а ми тут по коліна в багнюці ходимо!
Він витягнув ногу. Новий, блискучий туфель перетворився на щось безформне і брудне.
— Цивілізація тут і не ночувала, — продовжував він свій внутрішній монолог, похмуро шкандибаючи далі. — От у столиці, в Києві... Там так просто по калюжах не походиш. Бо там...
І тут його думка зупинилася, ніби натрапила на невидиму стіну. А й справді, що там, у Києві? Він пригадав свою останню поїздку до родичів. Дощ, сльота, а вони спустилися під землю, і там — сухо, тепло, світло. Ніякого тобі дощу, ніякої грязюки. Потяги ходять, як годинник. Чисто, культурно...
— Метро... — прошепотів він, і це слово прозвучало в дощовому повітрі, як одкровення.
Наступна думка вдарила його, як блискавка. Вона була такою простою і водночас такою неймовірною, що він аж зупинився посеред дороги, забувши і про калюжі, і про зіпсований туфель.
«А я що, гірший? Та я ж тепер... я ж можу ВСЕ!»
У цю мить звичайний завгосп Залізняк зникав. На його місці, просто посеред розмитої дороги Великих Галушок, народжувався творець. Деміург. Людина, яка не збиралася латати дірки чи засипати калюжі щебенем. Навіщо ці дрібниці? Він вирішить проблему кардинально. Він подарує своєму містечку столичний шик і комфорт!
Хода його вирівнялася. Голова гордо піднялася. Він більше не стрибав по купинах, а йшов прямо, рішуче, розсікаючи черевиками брудні потоки. Що йому тепер ця грязюка? Це все — минуле. Пережиток. Він уже бачив майбутнє: мармурові сходи, що ведуть під землю, блискучі потяги, сухі й чисті платформи.
Ідея, що народилася з брудної калюжі та зіпсованого настрою, миттєво розрослася до масштабів грандіозного проєкту. Опанас Петрович уже бачив усе в деталях. Навіщо йому ціла мережа? Ні до чого. Одна гілка. Всього дві станції. Ідеальний маршрут: від його власної хвіртки на вулиці Вишневій — і до прохідної «Будтресту». Ідеально. Практично. А головне — красиво.
Коли він нарешті дійшов до роботи, мокрий і брудний, але з палаючими очима, сторож на прохідній лише здивовано похитав головою:
— Петровичу, ти чого такий... щасливий? Наче мільйон знайшов.
— Більше, Семеновичу, набагато більше! — відповів Опанас, і в його голосі звучав метал справжнього творця. — Я знайшов ідею…

Ідея, що спалахнула в голові Опанаса Петровича, горіла, як ковальський горн. Вона вимагала негайного втілення. Він навіть не зайшов до свого кабінету. Розвернувшись на підборах, він, не звертаючи уваги на грязюку, що тепер здавалася йой дрібницею, попрямував назад, до річки.
Він ішов швидко, рішуче, як людина, що несе на затвердження геніальний проєкт. Його обличчя було зосередженим, брови суворо зсунуті. У голові він уже прокладав маршрут, розраховував глибину залягання тунелю і навіть прикидав, якого кольору має бути оксамитова оббивка сидінь у вагоні.
Дійшовши до того самого місця на березі, він зупинився. Дощ майже вщух, і крізь хмари несміливо пробивався сонячний промінь, висвітлюючи річкову гладь. Опанас Петрович відкашлявся, надав своєму голосу офіційних ноток і гукнув у бік води:
— Агов! Апарат Щ-734! На зв'язок!
Тиша. Лише пташка десь у вербах цвірінькнула. Опанаса це не збентежило. Він був завгоспом і знав, що іноді до підлеглих треба достукуватися.
— Повторюю! — сказав він голосніше. — Викликається розвідник-трансформер! Є розмова. Термінова!
Вода біля берега ледь помітно здригнулася. На поверхні з'явилася легка брижа, ніби від невидимого двигуна. Потім з глибини повільно піднялася знайома срібляста голова. Золоті очі без емоцій дивилися на Опанаса.
У голові знову пролунав спокійний голос диктора:
«Апарат Щ-734 на зв'язку. Слухаю вас, представник вуглецевої форми життя».
— Є розмова, — по-діловому почав Опанас. — Назріла, так би мовити, гостра виробнича необхідність. Транспортна проблема в нас. Серйозна. Дороги, бачиш, нікуди не годяться.
Він зробив паузу, даючи співрозмовнику час усвідомити всю глибину проблеми.
— Тому, — вів він далі, вказуючи пальцем у бік містечка, — є пропозиція. Раціоналізаторська. Потрібно прокласти підземну транспортну артерію. Ну, метро, якщо по-вашому.
«Запит незрозумілий. Прошу уточнити термін "метро"», — безпристрасно пролунало в голові.
Опанас важко зітхнув. Як усе складно з цими космічними технологіями!
— Пояснюю для немісцевих, — почав він, як дитині. — Копаєш під землею тунель. Довгу таку дірку. В тунелі прокладаєш рейки. По рейках пускаєш поїзд. Люди заходять, їдуть, виходять. Зрозуміло? Все під землею. Сухо й чисто.
«Аналізую... Концепція підземного переміщення біологічних об'єктів у герметичній капсулі зрозуміла. Прошу надати технічне завдання».
— О! Оце вже по-нашому! — зрадів Опанас. — Значить так, записуй. Гілка — одна штука. Станції — дві штуки. Кінцеві пункти: перша станція — біля мого городу, за парканом. Друга — біля прохідної «Будтресту». Глибина залягання — не принципово, але щоб корова не провалилася. Це для оптимізації логістики та підвищення комфорту мешканців.
Він замовк, пишаючись тим, як чітко й по-діловому сформулював завдання. Щука деякий час мовчала, обробляючи інформацію. Потім голос у голові обережно запитав:
«Уточнюю. Проєктується підземний тунель для переміщення одного біологічного об'єкта... тобто вас... на дистанцію вісімсот сорок сім метрів?»
— Ну, не тільки мене! — обурився Опанас. — Це для всіх! Для народу!
«Прийнято. Ще одне уточнення. Чи є потреба у проміжних зупинках для контакту з іншими місцевими формами життя? Наприклад, з дощовими черв'яками чи кротами?»
Опанас аж затрясся від обурення. Які ще кроти?! Яке знущання!
— Без дурниць мені тут! — гримнув він. — Роби, як сказано! Тунель, дві станції, рейки. І щоб вагон був... гарний! Не гірше, ніж у столиці. З м'якими сидіннями!
«Запит прийнято до виконання, — пролунала остаточна відповідь. — Проєкт "Метрополітен Великі Галушки". Статус: в реалізації. Очікуваний час завершення: схід сонця».
Срібляста голова плавно опустилася під воду і зникла, залишивши по собі лише легкі кола на воді.
Опанас Петрович Залізняк стояв на березі, відчуваючи величезне задоволення. Справу зроблено. Він не просто загадав бажання — він поставив чітке технічне завдання і затвердив проєкт. Тепер залишалося тільки дочекатися ранку. Ранку, коли Великі Галушки прокинуться зовсім іншим, столичним містечком. І він, Опанас Залізняк, увійде в його історію. Можливо, метрополітен навіть назвуть на його честь.