Розділ 1. Як у Великих Галушках з'явилося все, крім здорового глузду

Розділ 1. Як у Великих Галушках з'явилося все, крім здорового глузду.

Є на карті України місця звичайні, де найдивніше, що може трапитися, — це раптова злива у сонячний день. А є Великі Галушки. Якщо подивитися на мапу, то це звичайнісіньке містечко на березі тихоплинної річки Псел. Але якщо ви запитаєте місцевого інтелектуала, професора Левка Зірниченка, він вам пояснить, поправляючи окуляри, що Великі Галушки розташовані на «космічному протязі». Тканина простору-часу тут, за його словами, тонша за стару рибальську сітку діда Сави, а тому крізь неї у світ просочується усіляка дивовижа.
Мешканці Великих Галушок до цього давно звикли. Вони вже не дивувалися, коли минулого року гриб-боровик у лісі раптом почав наспівувати арії з опери «Наталка Полтавка», або коли курка тітки Марії замість звичайного яйця знесла ідеальний додекаедр. А коли на центральній площі приземлилася тарілка з трьома зеленими гуманоїдами, які чемно запитали дорогу до найближчої чорної діри, їм просто махнули рукою: «Це вам, хлопці, прямо за клубом, а там спитаєте».
Але був у Великих Галушках чоловік, який вперто відмовлявся вірити у дива. Звали його Опанас Петрович Залізняк. Він був завгоспом місцевого «Будтресту», і його світ складався з цегли, цементу, кошторисів та актів виконаних робіт. Опанас Петрович був людиною міцною, як залізобетонна плита, мав важкі працьовиті руки і втомлений погляд, яким він дивився на світ, ніби той був недобудованим об'єктом з купою недоліків. Він щиро вірив, що будь-яку космічну аномалію можна полагодити за допомогою міцного слова, правильного розчину і трьох вантажівок піску.
Саме цей чоловік одного тихого червневого ранку сидів на березі Псла з вудкою. Думки його були далекі від космічних матерій. Він думав про дірку в паркані біля дитячого садка «Сонечко». Дірка була непристойно великою, і завгосп уже третій тиждень не міг вибити з району цеглу. «Сто сорок три штуки не вистачає... Ні, тисячу двісті сорок три...» — бубонів він собі під ніс, дивлячись на нерухомий поплавок.
Аж раптом поплавок не просто клюнув — він зник під водою з такою силою, ніби на гачок вчепився підводний човен. Опанас Петрович, досвідчений рибалка, ледь втримав вудилище. Ліска натягнулася, як струна, і заспівала тонку, тривожну пісню. Почалася боротьба. Рибина тягла його до води, він тягнув її на берег. Піт заливав йому очі, руки тремтіли від напруги. Він бачив у житті різне, але щоб таке...
Через двадцять хвилин, важко дихаючи, він виволік на траву свою здобич. Це була щука. Але яка щука! Величезна, завдовжки з його ногу, вона переливалася сріблом так, ніби була зроблена з місячного світла. Та найдивнішим були її очі — великі, золотаві й надзвичайно розумні. Вони дивилися на Опанаса Петровича не з риб'ячою байдужістю, а з якоюсь стародавньою мудрістю.
І тут у голові Опанаса пролунав голос. Не ззовні, а прямо всередині черепа. Голос був рівний, спокійний, без жодних емоцій, наче диктор з радянського радіо, що зачитує прогноз погоди.
«Вітаю, представник вуглецевої форми життя! Я — міжгалактичний розвідник-трансформер моделі Щ-734. Вами успішно здійснено акт захоплення. Згідно з протоколом першого контакту, вам надається стандартний пакет послуг: п'ять будь-яких бажань в обмін на моє звільнення. Прошу сформулювати перше бажання».
Опанас Петрович закліпав. Він навіть помацав себе за лоба — чи не перегрівся на сонці? Голос у голові терпляче чекав. Завгосп, який у житті більше вірив у накладну, ніж у власні очі, вирішив підійти до справи практично.
— П'ять бажань? — прохрипів він. — Це що, жарти такі? Ну, добре. А цеглою можна?
«Бажання може мати будь-який характер: матеріальний, нематеріальний, концептуальний. Уточнюючі параметри вітаються», — так само монотонно відповів голос.
Опанас Петрович не вірив, але азарт узяв гору. Він вирішив перевірити цю балакучу рибину на міцність.
— Добре, — сказав він твердо, як на виробничій нараді. — Мені на паркан біля дитсадка «Сонечко» не вистачає рівно тисячу двісті сорок три штуки цегли. Силікатної. І щоб марки М-150, не менше! Зрозуміло?
«Підтверджую. Запит прийнято. Параметри: цегла силікатна, марка М-150, кількість — 1243 (одна тисяча двісті сорок три) одиниці. Місце доставки — дитячий садок "Сонечко", Великі Галушки. Виконую».
Щука в його руках ледь помітно здригнулася. У ту ж мить з боку дитсадка почувся глухий гуркіт і здивований вигук завідувачки, Марії Іванівни. Опанас, не вірячи своїм вухам, кинув вудку і побіг туди.
Біля дірки в паркані, на ідеально рівному дерев'яному піддоні, лежала цегла. Рівними стосами, одна до одної, біленька, чистенька. Опанас Петрович підійшов, тремтячою рукою взяв одну. Важка. Холодна. Він навіть лизнув її — солона, як і належить. Він перерахував верхній ряд — все сходилося.
Навколо вже збирався натовп. Марія Іванівна сплескувала руками. Дід Сава, який проходив повз, лише хмикнув у вуса: «О, цеглу підвезли. Добре». Ніхто не дивувався, звідки вона взялася. У Великих Галушках навчилися не ставити зайвих питань.
Але Опанас Петрович знав. Він повільно повернувся до річки. Щука лежала на траві, терпляче чекаючи. Її золоті очі дивилися на нього. Світ завгоспа Залізняка, світ кошторисів і норм, тріщав по швах. Він обережно взяв величезну рибину в руки, відчуваючи її важкість і дивну енергію.
— Гаразд, твоя взяла, — прошепотів він і випустив щуку у воду.
Вона блиснула срібним боком і миттєво зникла в глибині. А Опанас Петрович Залізняк залишився на березі. У його голові гуло. Він більше не був просто завгоспом. Він був людиною, у якої залишилося ще чотири бажання. І це, як він відчував, було набагато страшніше і відповідальніше, ніж будь-який недобудований об'єкт.