Голос загиблого всесвіту, частина сьома

Сам я рідко кого позбавляв розуму, але коли позбавляв, то, як міг, – дбав, щоб ця заблукла нещасна істота не страждала більше дозволеного, а потрапила до адекватного йому середовища.
Але, мабуть, і в мене не завжди все здорово виходило. Адже не засадив я Стазіша ще до загибелі мого нещасного всесвіту в скляну банку зі скорпіонами, де тільки й було б йому гідне місце!
А щодо Орніса — то цьому хлопцю я все-таки по-людськи співчував, на що, на жаль, як Прокуратор навіть розірваного на дрібні уламки Всесвіту не мав жодного права.
Саме тому я тепер так гірко роздумував над тим, що до кінця осудним Орніс вже не стане, а це означало фактично, що і сам суд триватиме доти, поки всі до єдиної жінки богообраного племені не загинуть від задухи проклятими хустками. ”, а сам я так уже й не прокинуся на далекій блакитній планеті Земля, бо з першими променями сонця помру, бо навіть богів на покарання прирікає безжальна еволюція.
Але, схоже, що над подібним варіантом вирішення такої складної проблеми розмірковував не лише я. І тому раптом прямо у себе за спиною я почув грудний теплий жіночий сумний голос ангела-охоронця революції:
– Не все так погано, Зордаку! Ти тільки не піддавайся розпачу – такому панічно швидкому, на який тільки й здатні ви, люди! Адже багато в чому своєму земному ви самі схожі на олондів, хоча самі на себе вериги та хімчет накладаєте дуже рідко. Натомість серед вас трапляються самогубці, а це нічим не краще. Але зараз тут може загинути цілий стародавній народ – хранитель стільки традицій, народ – хранитель пам'яті про зустріч із яким не є Богом, з яким не є Прометеєм.
Ось тепер і подумай, чи не в цьому полягає найпростіша розгадка. Адже кожен із них може згадати тільки щось своє особисте, пережите, що саме його одного і пов'язує з цим шаленим хлопцем. Нехай кожен по черзі звернеться до нього і піде стежкою їхньої індивідуальної спільної пам'яті. Напевно, тоді раптом і проб'ється в його очах хоч найменша іскорка розуму, а для подальшого суддівства тільки це й потрібне. Адже тільки визнавши себе осудним, він сам автоматично визнає себе засудженим.
Адже звісний Орніс любові своєї до Сванії не заперечував – до Сванії, а не до революції. Ось і спробуй, Зордаку, випробувати запропонований мною план - і не зволікай більше ні хвилини! Рано тобі ще здавати мантію Прокуратора Всесвіту у Всесвітньому музеї катастроф! Зважись на вчинок, Прокуратор Всесвіту, і з тим нехай попрощається тобі твоє мляве, безглузде минуле…
І тоді я наважився. Десь мені, безпробудно сплячому на Землі, було не байдуже, як піде подальший розгляд, але цього разу матеріалізуватися у звичному для богообраних олондів вигляді серед них у козячій дошці та постолах, на жаль, я не міг, бо просторове роздвоєння було мені тепер недоступне.
Тому люди, що зібралися на давній площі, могли спостерігати тільки за свіченням суддівської мантії Прокуратора Всесвіту, та ще чути його тихий, але виразний священний голос.
Самому мені здавалося, що цей голос був такий і слабкий, і тих, що його могли почути мало хто. Але так тільки здавалося. Можливо, акустичне середовище мого власного всесвіту якимось цілющим позитивним чином відрізнялося від земного, бо на площі кожен цілком виразно почув сказане.
– Богообрані люди мої, горді й мудрі горяни, люди олондів, люди Зордака, що так довго залишав вас поза увагою для ваших витівок! Відтепер оголошую вам, що я знову з вами і що це взаємне знаходження.
Але я не прийшов вас судити, а лише бажаю принести мир у ваші серця і зняти закляття задушливих хусток “хімчет” з ваших сестер і матерів, з ваших дочок та старих. Зараз вони приречені на смерть тільки тому, що на зруйнований звичай стародавніх палкий молодик Орніс вніс гнів і сум'яття у ваші душі.
Він не тільки переступив давні та нові заповіді, хоч би якими умовними чи заздалегідь хибними вони були, – він просто сховався від визнання свого провини в божевілля. Трапляється з людьми таке, тільки не з олондами.
А те, що Орніс – злочинець, усім вам відомо, але прийняти осуд інших у повному здоров'ї здатна тільки мужня людина. Віднині тільки ви здатні повернути Орнісу його мужність, його свідомість, що й дозволить мені його засудити, звільнивши вас.
– Але як це зробити? – запитав у мене явно збентежений революційний комісар Фарл Горбун. - У нашій революційній практиці ми вперше зіткнулися з подібним, до того ж, Зордаком, ти сам чіпко стежив за нами і надмірно шкодив нашому новому, революційному світу!
- Але чи не ви, комісари, самі побажали знищення старого світу? Ось я і допоміг вам своїм тихим невтручанням, отримавши від вас нове звання – громадянин Бог. І як громадянин Всесвіту від душі побажав вам збудувати ваш новий світ. Але щодо ідеї, яку я хочу вам зараз запропонувати, то вона належить не мені, а самому ангелу-охоронцю вашої революції Натані Разі.
Я ж тільки спробую матеріалізувати її, яка так і не побажала залишити вас, і вирушити у вищі кола вселенського розуму. Ось і прислухайтеся до її поради. Напевно, їй ви повірите більше, ніж мені, знехтуваному засланцю Богу, що нині живе в образі людини на далекій від вас планеті Земля...
Натані Разі матеріалізувалась перед присутніми несподівано і одразу почала говорити. Її коротко острижене волосся було обрамлене червоною косинкою. Її старенька, просочена кров'ю борців і жертв революції шинель була туго опоясана вузькими ременями та портупеєю.
– Люди, ви пам'ятаєте мене, і це тому, що кожен із вас любить і пам'ятає мене окремо, а ще й тому, що кожному з вас у минулому, ще жива, я знаходила особливі слова та про кожного знала особливо. Ось чому навіть наймолодшим, які мене ніколи за життя не бачили, так багато і по-різному про мене відомо. Кожен просто розповів про свої бесіди зі мною, про зустрічі, про взаємно доброзичливі стосунки.
Зібрані воєдино оповідання перетворилися на легенду, легенда – на міф, а міф – на згадку про мене, і це допомагало в минулому мені, ангелу-охоронцю революції, приходити і відвідувати вас, незважаючи на кордон між світами тонкого та матеріального.
Коли цього вимагали обставини, я сміливо йшла у ваші сни та попереджала вас про небезпеку. Це я передала вам скорботну звістку про руйнування нашого Всесвіту та безстрокового заслання Зордака на невідому всім нам у тутешніх Синіх Скелястих горах землю.
Тому й тепер я кажу вам: кожен із вас здатний пробудити свідомість юнака, який зараз просто тікає від себе. Адже кожен пам'ятає, що саме його пов'язувало зі світом цього юнака.
Хай тепер кожен про те і скаже, звертаючись тільки до Орніса і ні до кого більше. Тільки так, поступово, ви пробудите в ньому свідомість і врятуєте себе.
Нехай говорять чоловіки і жінки, старі та молоді, комісари та комунари, самотні жителі високогір'я, знедолені революцією, віддані Зордаку старі й віддані революції, діти, які сміються в обличчя Зордаку. Тільки так – всі разом – ви повернете розум Орнісу. Хай береже вас Зордак!
Бачення ангела-хранителя революції розтануло в повітрі, тому що я спішно обірвав мову. Вона спробувала сказати більш ніж їй належало, але навіть їй не було дано право сподіватися людей на їхнього заблудлого Бога.
Старовинні, що стояли на площі, але дикі за час революції колись горді олонди з перших хвилин явища ангела-охоронця ніби оніміли і завмерли, але потім всі разом з дозволу комісарів і старійшин заговорили – спочатку перебиваючи один одного, і лише згодом встановивши живу чергу тих, хто розмовляє, Обов'язково звертаючись до юнака, що у центрі загальної уваги.
Тепер у всіх присутніх з'явилася надія, що до юнака повернеться розум, що так раптово залишив його. І першим до Орніса ласкаво, по-старому неквапливо звернувся старий, що живе на високогір'ї – Ерема:
- Послухай, сосо! Кому як не мені говорити тобі першому! Адже до мене ти приходив ще в ту далеку пору, коли, пам'ятається, була ще жива моя невгамовна стара Мерлі. Святою душею була жінка. Вона гордо називала себе твоєю бабусею, бо наші діти та онуки назавжди відійшли від нас і прийняли цю прокляту революцію.
Для нас ти залишався онуком, маленьким бешкетником, коли для всіх інших ти був лише Орнісом – тямущим революційним підлітком. Одна тільки Мерлі стала називати тебе просто сосо, що тільки й означало щось тепле, на кшталт: "молодий, юркий, бешкетний людина". Тепер і слово вмерло, і порода таких людей. Якимось ти був, Сосо – хіба мені не згадати?
Згадай, як одного разу три дні топтали з тобою приморожені винні ягоди, а найдобріша Мерлі все нарікала, що з них так і не вичавиш вина. Але ти пообіцяв зігріти ці замерзлі ягоди танцем - і як же ти тоді танцював! У подібних танцях стародавні олонди досягали тієї особливої ​​гнучкості, яка дозволяла їм бути невразливими під час грізних боїв.
Але і танці, і бої давно вже відійшли у минуле. Тепер вас більше вчать цитатам нових революційних вождів, а тоді, Сосо, ти почав танцювати на винних ягодах, що змерзли, як танцювали твої діди та прадіди – і того року на святі ми не раз пили вино.
А ти пам'ятаєш, як ти випив уперше? Того вечора ти так захмелів, що несподівано почав дуже багато сміятися – та так безшабашно й голосно, що викликав цілу лавину в горах, і це було чудове диво. Адже в останні роки подібні лавини викликали хіба що духові оркестри на нудному номенклатурному похороні.
А того вечора ти вперше залишився ночувати в нашому домі, і турботлива Мерлі постелила тобі на матраці з козячої вовни прямо біля вогнища. Вранці ти прокинувся сміливим і відважним горцем, у якого не хворіли ні ноги, ні голова – адже над осередком було лише відкрите небо, на якому палали далекі зірки, які ти так мріяв відвідати.
По щоці старого Ерема покотилася сльоза.