Голос загиблого всесвіту, частина друга

У листопаді міські сліпі сутінки розливаються рано. Хтось нескінченно шкідливий включає на небі кран і виливає на місто якусь фіолетову мороку.
Не линяє цей неоненний морок і тоді, коли хльосне безперервний листопадовий дощ.
У ньому вже підозрюється сніг, але снігу ще немає.
Я їду на вечір теософів. Має бути розмова про важливе. Вкотре схльоснуться між собою матеріалісти та парапсихологи, теософи та поети.
Буде там і мені надано право сказати кілька слів, тим самим оформивши свої новоявлені світові судження. Але все це буде пізніше, а поки що я не забуваю зайти у своє улюблене кутове кафе, де на мене чекає мій улюблений стаканчик вина. У таку непогоду я із задоволенням вип'ю янтарно-жовтий портвейн, що визрів і перекинувся на сонячному Кримському узбережжі.
У мене ще буде час на те, щоб потягати свій стаканчик неспішними маленькими ковтками, бо любов до добрих бурштинових вин я свідомо зберіг у собі, пройшовши самого себе у в'язкій патині відшумілих тисячоліть.
Я чекаю, коли на мене зверне увагу знайома офіціантка, але за нею невід'ємно слідує вздовж недовгої високої стійки кучерявий хлопець. Я навіть хочу окликнути його. Адже це Стазіш!
- Дівчина, слово честі, повірте мені цього разу! У мене тільки недавно був струс мозку! Адже я не прошу у вас алкогольних напоїв. У мене зараз просто страшенно падає тиск! Налийте мені, будь ласка, філіжанку кави. Налийте в борг... Ви, чесно, ніколи про це не пошкодуєте. Пошкодуйте мене!
- Кого мені тільки зараз не шкодувати! Якби ви тільки знали, юначе, скільки в заставі в мене перебувало подружніх кілець та й так... На хліб би я вам не шкодувала. А без кави ви можете обійтись!
- Та що ви, дівчино! Не можу, люба. Ось тут зараз упаду.
- Ох, і розпестили ми вас, мужиків, до негляди! Беріть свою каву... Вам дурощі,а у мене вечорами каса не сходиться!
– Дякую, рідна!
І він чекає, поки я візьму свою склянку вина. Його страшенно цікавить, що я письменник, і він читає тюремний фольклор про «по труну» чоловічої вірності, а я слухаю і намагаюся підтвердити у собі свої нав'язливі припущення.
Незабаром він дістає тиснений під шик плоский портсигар, скоріше дивно мулатисту бляшанку. Пропонує курити та доводити, що я справді той, за кого себе видаю.
Його ж із головою видають прочитані ним браво вірші та його дорога, як пам'ять про минуле, тюремна цигарка. На таку непомітну і у в'язниці не зазіхають. Ось і розповідаю, як він сам представився, Станіславу, що я досліджую проблеми містики, і що, на моє тверде переконання, ніякої містики на цій Землі немає.
– А що ж, на вашу думку, є?
– Є просто добре підігнана під себе реальність цього світу, як, наприклад, ваше безкоштовне для вас частування під приводом нещодавнього струсу мозку...
- Так, справді, без кави мені нині не жити. А спиртного зовсім не можна. Напевно, ще з минулого життя, – вибачаючимся тоном каже Станіслав
– Так, на будь-якого з нас із минулого життя накладено якісь обмеження. Ось, наприклад, мені не можна судити більше. Ось чому на цій Землі я не прокурор, а рядовий засланець. Напевно, колись колись когось неправильно засудив.
– Неправильно – це несправедливий?
- Напевно, ось уявіть собі, що не тут, а на планеті Квітів ви були сильною синьою квіткою, що задушила своїм корінням троянду. І я вас засудив на смерть, і наслав на вас сім страшних бід. І першою бідою було усічення вашої розкішної квіткової голови. А ви всього-то помстилися троянди за те, що через неї ви так і не досягли планетарного успіху, всіх цих всепланетарних почестей, які дісталися іншим...
- І тільки за це вас сюди запроторили?
– Не тільки мене, Станіславе, але вибачте, Стазішу, і вас!
- Цікаво якось ви мене зараз називали... Це ніби по-польськи?!
- На жаль, ох якби! Ні, так було тоді, коли ви були ще злочинцем.
- На планеті Квітів?
– Знову, Стазішу, не вгадали. На планеті Земля...
- Вибачте, метре, я дуже поспішаю... І потім, я не люблю ніяких душокопів - ні парапсихологів, ні екстрасенсів... Вони мене вже намагалися лікувати. Тож будьте здорові!
– І вам, Стазішу, того ж!.. До зустрічі на планеті Пиріжков із гуталіном.
- Ви там самі, напевно, будете прискіпливою взуттєвою щіткою?
– О, якби, Стазішу. Я там буду, як і завжди, Прокуратором чергового всесвіту. Адже своєю мені більше не вибудувати, а на черговій кожен отримує право зібрати уламки свого всесвіту.
– Кожен злочинець?
- Ні, скоріше кожен Прокуратор.
- Ну, тоді мені не загрожує чергова зустріч як вашого підопічного. Та й пиріжків із гуталіном у мене більше немає. Усі вони жадібно з'їдені тутешніми листопадовими вечорами... І все-таки, Прокураторе, вам так і не шкода мого перерваного вашим несправедливим суддівством минулого. Адже я вас одразу впізнав, хоч на цій Землі вперше в житті мене судили інші. Можливо, тому цього разу мені вдалося зберегти голову.
– Можливо, хоч я не поспішав би з висновками про тутешнє правосуддя. Стазіш! Бережіть себе!
Ми прощаємось. Станіслав-Стазіш поспішно виходить. Десь поряд за рогом кафе мчать потоки автомашин змилених, мокрих, зустрічних, у неоново-фіолетових сутінках.
…Скреготіть гальма та страшні зіткнення кількох автомобілів у кафе долітають не відразу. Коли я вийшов на трасу, де за скупченням людей щось запідозрив, голова Стазіша котилася вздовж розділової смуги і шукала мене очима.
Смерть Стазіша я побачив уві сні. Тонкі холодні образи тієї далекої інтернатівської ночі мого земного юнацтва, здавалося, назавжди зачарували мене. Уві сні смерть найвидатнішого вселенського злочинця Стазіша проходила в мою підсвідомість по крихтах.
Хтось досить надокучливий весь час навмисне розтягував і нескінченно повторював один і той же повчальний сновидіння: повільно і невідворотно падав на шию приреченого страшний ніж гільйотини на розділовій смузі між реальностями. Але юркий злочинець час від часу примудрявся перетікати з однієї реальності в іншу, поки не вислані в усі реальності підручні катів не поставили в них заглушки.
І тільки тоді сталося те, що я так несподівано побачив наяву у вогкий листопадовий вечір. Те саме, як видно, саме в ті ж хвилини відбувалося і на планеті Квітів, і на численних інших планетах, де невгамовний Стазіш встиг вчинити злочинне...
Мене раптом важко знудило від сигарети, яку нещодавно пропонував мені зі свого тюремного портсигара ще живий Станіслав. О, то була підозріла цигарка!
тільки тепер це зрозумів. Адже на Землі відбувається отуплення засланців, чому навіть прості планетарні злочинці можуть тепер безкарно водити нас за ніс.
Щоправда, рідкісний злочинець помирає Землі старим. У літньому, досить літньому віці, випивши всю гіркоту земного заслання до дна, на Землі вмирають зазвичай занепалі Боги. О, горе занепалим Богам!
Гіркота... Я зберіг недопалок, щоб уважніше розглянути його під світлом неонових вуличних ліхтарів. У метушній, галасливій кав'ярні з навислим над відвідувачами гірко-сірим тютюновим димом, я б не розібрався в тому, з приводу чого виникли у мене підозри... Тепер же, навіть у густому, кисло блювотному, незвичайному вуличному змозі в мокрому розірваному недопалку я вгадав запах суміші рожевого та мигдального масел.
Таким запахом мало тільки єдине в моєму минулому всесвіті створення – Красаріна, цар-троянда з планети Квітів.
Тільки тепер мені відкрилося, що в моєму назавжди загиблому Всесвіті умертвлена ​​була і вона, а ми з покійним курили її фіміам - її екс-Хранитель, її занепалий творець і її мерзенний вбивця.
О, тепер мені було від чого рушити і кого оплакувати нескінченно! Але у своєму світовому горі я був на цій землі не першим. Адже все нинішнє Людство тепер, на жаль, складалося зі Злочинців і Божеств, хоча колись все було інакше...
Адже колись ця блакитна планета була багатовимірним перехрестям тих, хто мав право на Радість. Адже кожен з нас раніше володів Всесвітом, але потім хтось досвідчений однаково всім узяв і повідав, що жити стане цікавіше, якщо в кожному Всесвіті завести свого глобального Всесвітнього негідника, а потім виловити його і на повчання всім маленьким негідникам зразково-показово покарати.
Багато хто не повірив, але знайшлися і такі, хто тут же пішов на безглуздий експеримент. Хоча одразу належних негідників так і не вивели, а отримали їх найдрібніші різновиди. Тоді їх почали привозити на Землю та схрещувати між собою, а потім уже забирати кожен до себе. І невдовзі всі всесвіти були заселені дрібними генетичними негідниками у другій, третій, а потім і в сотій генерації.
А вони вже стали зловмисно докучати. Мало хто з них прагнув стати по-справжньому великим. Кожен злочинець знав, що головне – не світитися, бути мірою мішурним, і тоді його заберуть на Землю для нової модернізації. Боги були досить відкриті у своїх спонуканнях, Боги були навіть збуджені – вони ж творили.
Але водночас і негідники грали. Грали у всіляких тихих скорумпованих хлюпиків, низьких розбещувачів, неважнецьких вбивць. Їх судили як деструкторів та посилали до земних лабораторій. Так усе ще був просто немислимий еволюційний незатишок, і тому багато злочинців почали нарікати, що їм не вистачає творчої енергії Богів, що їх придумали.
Тому на Землі вони знову перетворювалися на очах у здивованих Богів-експериментаторів у немічних відщепенців, і їх почали повертати назад у ті світи, з яких як деструктори були одного разу видалені.
Але тепер у свої рідні всесвіти поверталися вже не Деструктори, а добре навчені Інструктори злочинних світів та Гіпозлочинці, які і приводили Всесвіт до катастроф. І тоді гинули цілі цивілізації, а приречені сумні Боги прирікали себе на заслання у своїй страшній Лабораторії.
Але колись прихильна до Творців своїх Всесвітів Земля не хотіла приймати до себе знедолених Володарів Богами. Тепер і вони, як і виведені ними Злочинцями ставали її дітьми і повинні були упокорити себе і порівнювати з тим новим світом, де тільки Богам було б дуже тісно.
Багато хто відразу відчув це і зважився на створення Резервного всесвіту, куди вони збирали всі можливі раритети, антураж та уламки своїх загиблих всесвітів. Але незабаром, виконавши це завдання, і вони приходили до того, що в Резервному всесвіті достатньо мати одного Чергового Деміурга-хранителя, тоді як усім іншим необхідно повертатися на Землю і ставати її лагідними дітьми та підданими. Багато хто, дуже багато хто так ніколи з цим не погодився...
Того вечора, після такої безглуздої смерті злочинної людини, яка розмовляла зі мною у вечірньому кафе, я чомусь раптом згадав, що не вперше їду до столичного Будинку вчених на секцію теософів, і що тягне туди зазвичай колишніх Богів, які так необачно в минулому втратили свої Всесвіт.
Ми давно вже співіснуємо разом – численні земні нащадки давно забутих Людством Богів та Злочинців, раз у раз влаштовуючи між собою диспути фізиків та ліриків, Гравців та Творців, матеріалістів та ідеалістів.
У недавньому минулому я твердо встав на бік ідеалістів – захотілося вірити не тільки в осяяння та сни, а й у денні бачення, не лише у безумовні зустрічі, а й у зустрічі заздалегідь обумовлені, не лише у свої власні мрії та надії, а й у культуру ідеалів, а й у культуру мрії всього історичного Людства. Ось чому я раптом на якомусь дивовижному в цей мокрий кривавий вечір осяянні згадав!
Я згадав, як я возив відпочивати на Чорне море зграйку чорнобильських дітлахів,
і як мені важко було змусити їх грітися на сонці. Вони боялися південного сонця, а з ним і сонячної радіації, боялися того, що за все це їм доведеться платити або з них вже взято непомірну плату їхнім власним здоров'ям маленьких людей, які пережили мирний чорнобильський вибух.
У такі хвилини на чорноморському узбережжі Одеської області я намагався їм розповідати міфи, але ніхто з дітей не здогадувався, що мене на цьому сонячному пляжі переслідували бачення.
Я був засланим зі своїм зруйнованим Всесвітом Богом, і бачив те, що не могли побачити інші... Я бачив, як над поверхнею моря зароджувався сонячний вітер. Він приходив у ці місця для того, щоб ще більше присушити величезні муміфіковані трупи Богів, які так і не побажали перетворитися на людей.
Для землян вони залишилися в легендах... Їхні величезні біляві кучеряві голови з виїденими очницями жадібно обгладували величезні реліктові краби, які самі давно вже перетворилися на таке ж давнє реліктове світло, яке винятково для мене експонувало сонячний вітер.
І тоді я помічав мудрі й сумні очі вогняних саламандр, які повзали вздовж відірваних рук і ніг, і цілі колонії нащадків Вогняної ящірки Орі нагромаджувалися на величезних, у золотих латах, тілах, яких ставало дедалі більше з кожним новим чорним сплеском на Сонці. Так передавалася інформація про щойно загиблий всесвіт. Можна було не сумніватися, що завтра в газетах знову з'являться повідомлення про демографічний вибух у якійсь точці Землі.
Я розглядав ці тіла, і вони вражали мене своєю досконалістю. Але раз у раз здавалося, що сама Земля занапастила їх – колосальних велетнів, які зруйнувалися прямо на ній, навряд чи зробивши перший свій крок.
Ні, на цій планеті у своєму первозданному світі Боги не могли залишатися мешканцями. Їхні тіла просто згорнулися аж ніяк не міфічний Тартар, і тоді душі Богів неслися на сріблясті хмари, такі дивно не схожі на інші хмарні утворення.
З цих хмар ніколи не йшли над планетою дощі, але саме на них виникали непередбачувані сни, бо в них відтепер зберігалася всепланетна пам'ять про одного разу загиблих всесвітів.
А що люди? Хто мав право стверджувати, що саме він занепалий на землю Бог, скорботний про свій загиблий всесвіт, чи великий Преступник, що викликав руйнування цілого світу?
І хіба занепалі Боги не були злочинні в першому кожному скоєному? Адже й сам чи мав я право сумувати про долю пахучої Красарини, коли зла доля прямо в мене на очах так жорстоко і раптово покарав ще одне моє ж творіння – шахрайстого кучерявого Стазіша-Станіслава, який навіть не відав, що в моєму всесвіті він був Суперзлочинцем , навмисно засланим на планету Квітів
Так, поодинокі злочинці доживають до старості. Пробач мені, Стазіш.