Розділ 1. Кріс Вебер – дівчина з таємницею

Що спільного між склом та електронікою? Здавалося б — нічого. Ба більше, скло є чудовим діелектриком, воно не проводить струм. Так думали й мої батьки. Саме тому вони не знайшли місця для свого кохання у Вектрі, а Земля стала їхнім прихистком сімнадцять років тому.

Коли мені було п’ять, мама часто розповідала казки про чарівний світ Вектра, що лежить за кількома магічними порталами від Землі. До десяти років я вже могла уявити цей світ — принаймні його частину.

Головна особливість Вектри полягала в тому, що кожен її мешканець народжувався з вродженим талантом. Він був закладений у ДНК, так само природно, як колір очей чи форма посмішки. Вектеріанці не обирали, до чого матимуть хист, і не здобували його роками навчання — талант передавався через рід. У кожній дитині поєднувалися частинки здібностей мами, тата й далеких предків.

Ніби сама Вектра була великим деревом, а її плоди — вектеріанці. Територія країни поділялася на графства, де кожен рід зберігав і передавав унікальне поєднання талантів своїх пращурів. Так Вектра ніби сама розподіляла між людьми все, що було потрібне для її процвітання.

У дванадцять років я дізналася, що Вектра — не просто казка. Мої батьки теж були вектеріанцями.

Мене звати Кристаме́м Вебер. Незвичне ім’я, еге ж? Батьки кажуть, що мене назвали на честь квітки хризантеми — тієї самої, яку тато подарував мамі, коли вперше її побачив. Та друзі звуть мене просто Кріс.

Талант мами та всього її роду був пов’язаний зі склом. Крихкі вітрини, витончений посуд, кольорові вітражі — для неї скло не було чимось зовнішнім чи чужорідним. Вона відчувала його температуру, внутрішню щільність і кожну приховану тріщину кінчиками пальців, немов власну шкіру. На Вектрі талантів не вивчали — з ними народжувалися, як із двома очима чи серцебиттям. Тому мамина робота зі склом була таким самим природним рефлексом, як дихання.

Талант тата був пов’язаний з електронікою та інженерією. Він розумівся на мікросхемах і механізмах так само природно, як мама — на склі. Здавалося, будь-який пристрій у його руках міг ожити.

Як вектеріанка за походженням, я теж мала успадкувати особливий талант. Та батьків непокоїло те, що їхні здібності були надто різними й, як вони казали, не поєднувалися. Вони припускали, що я успадкую дар лише одного з них. Або ж мій талант може бути слабким, незрозумілим чи… ще гірше…

У Вектрі, де рід і здібності часто визначали майбутнє людини, така невизначеність могла стати тягарем. Тож батьки вирішили, що на Землі мені буде спокійніше. Тут ніхто не чекав би від мене особливих здібностей і не вимагав би стати продовженням чийогось роду.

Коли я була маленькою, батьки зробили для мене шкатулку у вигляді шафи. Це була не просто скринька для прикрас: верхні дверцята прикрашали мамині вітражі, а шухляди відкривалися у дивний спосіб — кожна була пов’язана з дверцятами шафи. Усередині ховалася підсвітка й звучала мелодія моєї улюбленої колискової. У сонячні дні здавалося, ніби всередині ховається веселка.

Я часто гралася з тією шкатулкою, але згодом зрозуміла, що вона занадто цінна для буденних речей. Я ніколи не зберігала там прикраси — вона була для мене символом чогось більшого.

Колись тато заробляв на життя, створюючи такі шкатулки на замовлення. Та його талант не обмежувався ними: він був технічним генієм і згодом почав оживляти й інші пристрої у власній ІТ-лабораторії.

Я часто сиділа поруч, поки тато працював. Він просив подати викрутку, потримати дріт або знайти серед десятка однакових деталей саме ту, що була потрібна йому зараз. Завдання були дрібні, але я ставилася до них із такою серйозністю, ніби від мене залежала доля всього пристрою.

Мені подобалося відчувати себе його маленькою помічницею. У ті хвилини я була не просто дитиною, яка крутиться під ногами, а людиною, без якої тато нібито не впорався б. А коли пристрій нарешті оживав — блимав, рухався чи починав тихо дзижчати, — здавалося, що в цьому є і крихітна частинка моєї роботи.

Та тоді в цьому не було нічого надзвичайного. Я не відчувала пристроїв так, як тато, не могла змусити їх рухатися одним дотиком і не мала жодного пояснення, чому мені так подобалося бути поруч. Це був просто наш час — тата й доньки.

Одного разу до нас завітав містер Бондар, щоб замовити шкатулку-карусель для своєї єдиної донечки. Поки тато обговорював із ним механізм, гість мимохідь помітив мамині ескізи й зразки кольорового скла, розкладені на робочому столі. Він нічого не сказав, лише затримав на них погляд трохи довше, ніж належало. 

За кілька тижнів містер Бондар повернувся по готову шкатулку — цього разу разом із своєю донькою Лілі. Я пам’ятаю, як вона сором’язливо стояла поруч із батьком, поки тато показував, як карусель рухається й тихо грає мелодію. Так ми й познайомилися.

Містер Бондар був вражений роботою тата, але, здається, не забув і про мамині ескізи. Саме тоді він розповів, що відкриває нову галерею інтер’єрного скла й шукає дизайнерку. Йому була потрібна не просто людина, яка допоможе клієнтам обрати двері чи кухонний фасад, а фахівчиня, здатна показати, як скло може змінювати простір.