Епілог. Назавжди — це вибір

Минув рік. За цей час у селищі змінилося чимало. Осінь поступилася зимі, зима — весні, а тепер літо знову огортало ліс теплим повітрям і запахом квітів.

Мері стояла біля столу в майстерні Гелен і прикрашала невеликі дерев’яні коробочки сухими квітами. За рік вона багато чого навчилася. Тепер мала постійні замовлення, самостійно придумувала нові композиції та навіть проводила невеликі творчі заняття для дорослих.

Дитячий центр вона теж не залишила. Діти досі чекали на її заняття, а деякі з них уже вважали її найкращою майстринею у світі.

— Мері, ти знову працюєш швидше за мене, — пожартувала Гелен, розкладаючи стрічки.

— Просто сьогодні багато замовлень.

— І все через твою старанність.

Мері усміхнулася. Їй подобалося чути такі слова. Колись вона боялася навіть подумати про роботу, про власні гроші чи про те, що хтось може чекати саме на її допомогу. Тепер це було частиною її життя. І вона пишалася собою.

— До речі, — Гелен подивилася на годинник, — тобі не час додому?

Мері здивовано глянула на циферблат.

— Ой! Так. Дерек обіцяв, що сьогодні ми пообідаємо разом.

— Тоді не затримуватиму. І передай своєму великому ведмедю вітання.

Мері засміялася.

— Обов’язково.

***

Дорогою додому вона зупинилася біля невеликої крамниці й купила свіжий хліб. Коли Мері зайшла у двір, Дерек уже чекав на ґанку. За рік він майже не змінився. Залишився таким самим високим, широкоплечим і серйозним чоловіком, який міг одним поглядом змусити замовкнути цілу кімнату. Щоправда, тепер у нього була одна слабкість. Русоволоса дівчина з блакитними очима, яка могла змусити його забути про всі справи одним усміхом.

— Ти запізнилася, — сказав він, коли вона підійшла.

— На сім хвилин.

— На вісім.

— Ти рахував?

— Звичайно.

Мері похитала головою.

— Ти нестерпний.

— А ти все одно мене любиш.

Вона піднялася на ґанок і поцілувала його.

— На жаль, так.

Дерек усміхнувся й забрав у неї пакет.

— Заходь, маленька. Я приготував обід.

— Сам?

— Не дивися на мене так.

— Я нічого не сказала.

— Але подумала.

Мері засміялася й пішла за ним.

***

Їхнє життя стало саме таким, про яке вони колись говорили. Вони працювали, проводили вечори разом, навідували друзів і час від часу влаштовували маленькі подорожі. Мері досі любила свою майстерню, а Дерек навчився не телефонувати їй кожні пів години, коли вона затримувалася. Щоправда, Нейт стверджував, що це не навчання, а просто тимчасове перемир’я.

Діти друзів підросли. Лілі тепер була ще більш балакучою, Ноа навчився бігати швидше, ніж будь-хто міг його зупинити, а Софі, Мейсі та Лео регулярно влаштовували такі пригоди, після яких їхнім батькам потрібен був окремий вихідний. Мері обожнювала проводити з ними час. Іноді вона ловила себе на думці, що колись теж хотіла б мати власну дитину.

Але тепер ця думка більше не лякала її. Вона знала, що не мусить поспішати. Знала, що зможе сказати Дереку про свої бажання, і він її почує. Одного вечора вони знову повернулися до цієї розмови.

— Ти коли-небудь думаєш про дітей? — запитала Мері, сидячи поруч із ним на дивані.

Дерек повернув голову.

— Так.

— Часто?

— Достатньо часто, щоб Нейт уже встиг кілька разів запитати, чи не планую я відкрити дитячий садок.

Мері засміялася.

— І що ти йому відповів?

— Що якщо він ще раз запитає, я відправлю його вихователем.

Вона поклала голову йому на плече.

— Я теж думаю про це. Але поки хочу ще трохи пожити так, як ми живемо зараз.

Дерек поцілував її волосся.

— Тоді так і зробимо.

— Ти не розчарований?

Він здивовано подивився на неї.

— Мері, я не закохався в тебе заради того, щоб ти народила мені дітей. Я закохався в тебе. Усе інше ми вирішимо разом, коли прийде час.

Вона ніжно торкнулася його щоки.

— Я тебе кохаю.

— Я знаю, маленька.

— І все одно скажу ще раз.

— Можеш повторювати хоч щодня.

Вона поцілувала його.

***

Того вечора в будинку Каллаханів зібралася майже вся їхня компанія. Нейт готував м’ясо на подвір’ї, Емма накривала стіл, Клер допомагала Грейс із салатами, а діти ганялися одне за одним навколо великого дерева. Дерек стояв біля мангалу й слухав, як Нейт розповідає чергову історію.

— Я просто кажу, що тобі пощастило, — заявив Нейт. — Якби не я, ти досі сидів би у своєму кабінеті й переконував себе, що тобі ніхто не потрібен.

— Ти нестерпний.

— Але корисний.

Мері підійшла до них із тарілкою.

— Нейте, а ти знаєш, що Дерек розповів мені про твою першу трансформацію?

Нейт завмер.

— Що саме?

Дерек повільно повернув голову до Мері. Вона невинно усміхнулася.

— Що ти тоді випадково застряг у кущах.

Емма, яка проходила повз, розсміялася.

— О, я хочу почути цю історію!

— Дереку! — обурився Нейт. — Ти розповів їй це?!

— Ти сам колись розповідав її всім.

— Але не так!

Мері засміялася, дивлячись на чоловіків. Дерек обійняв її за талію й нахилився до вуха.

— Ти небезпечна жінка.

— Тільки для тих, хто має секрети.

— Тоді мені варто бути обережним.

— Дуже.

Він поцілував її в щоку. А Нейт, який усе це бачив, лише похитав головою.

— Неймовірно. Раніше він навіть усміхатися не вмів, а тепер цілується посеред двору.

— Нейте! — гукнула Емма.

— Мовчу!

Але, звісно, мовчав він недовго.

***

Коли вечір добігав кінця, Мері та Дерек повернулися додому. Вона зняла взуття, пройшла до спальні й зупинилася біля тумбочки. Маленький паперовий метелик усе ще стояв там, де вона залишила його в день переїзду. Поруч лежала фотографія з осіннього ярмарку: Мері, Дерек і їхні друзі. Усі усміхалися, а Лілі показувала в камеру два пальці. Мері взяла фотографію.