Розділ 29. Наш дім

Ранок почався з незвичної тиші. Мері прокинулася й кілька секунд не могла зрозуміти, де перебуває. Потім відчула міцну руку на своїй талії, почула рівне дихання поруч і згадала. Вона залишилася на ніч у Дерека.

Її щока лежала на його грудях, а сама вона була загорнута в ковдру, яка пахла ним — деревом, свіжим повітрям і чимось особливим, що Мері вже давно асоціювала тільки з ним. Вона обережно підняла голову. Дерек спав.

Уві сні його обличчя здавалося менш суворим. Не було звичного зосередженого погляду керівника клану, напружених брів і впевненості, з якою він вирішував чужі проблеми. Мері усміхнулася й легенько торкнулася пальцями його щоки.

— Доброго ранку, — пробурмотів він, навіть не розплющуючи очей.

Вона здригнулася.

— Ти не спиш?

— Тепер уже ні.

Дерек розплющив очі й подивився на неї.

— Щось сталося?

— Ні. Просто дивилася на тебе.

— І що скажеш?

Мері трохи подумала.

— Ти гарний, коли спиш.

— А коли не сплю?

— Теж.

Він усміхнувся.

— Хороша відповідь.

Мері засміялася й сховала обличчя біля його шиї. Дерек обійняв її міцніше.

— Мені подобається прокидатися так.

— Мені теж.

Вони ще трохи полежали, не поспішаючи вставати. А потім Мері тихо сказала:

— Я хочу переїхати до тебе.

Дерек завмер.

— Що?

Вона підняла голову.

— Не просто залишатися тут іноді. Я хочу жити з тобою. У твоїй кімнаті. У нашому домі.

Він кілька секунд дивився на неї, ніби перевіряв, чи правильно почув.

— Ти впевнена?

— Так.

— Мері, я хочу цього більше, ніж можу пояснити. Але мені важливо, щоб ти не відчувала, ніби мусиш.

— Я не мушу, Дереку. Я хочу.

Він повільно поцілував її.

— Тоді це буде наш дім.

***

До сніданку вони спустилися разом. Елеонора саме ставила на стіл тарілки, коли побачила їх. Спочатку вона подивилася на Мері, потім на Дерека, а тоді її обличчя осяяла широка усмішка.

— Доброго ранку.

— Доброго, — відповіла Мері.

— Добре спалося?

Мері почервоніла.

— Так, дякую.

Елеонора нічого не сказала, лише поставила перед нею чашку чаю. Дерек сів поруч.

— Елеоноро, Мері переїжджає до моєї кімнати.

Жінка завмерла з тарілкою в руках.

— Справді?

Мері кивнула.

— Якщо ви не проти…

— Люба, — Елеонора поставила тарілку й підійшла до неї, — я буду тільки рада.

Вона обійняла Мері.

— Ти давно вже не гостя в цьому домі.

Мері відчула, як защипало в очах.

— Дякую вам за все.

— Не треба дякувати. Просто будь щаслива.

Дерек спостерігав за ними з тихою усмішкою. Йому подобалося, що Мері мала тут не лише його. У неї були люди, яких вона любила, і які любили її у відповідь.

***

Новина швидко дісталася до Нейта. Він зателефонував Дереку ще до обіду.

— Я чув, у вас поповнення.

Дерек, який саме переглядав документи, підняв брову.

— Хто тобі сказав?

— Емма. А їй сказала Елеонора. А Елеонора, очевидно, має більше інформації про твоє особисте життя, ніж ти сам.

— Чого ти хочеш, Нейте?

— Привітати. І запропонувати допомогу з переїздом.

— Ми впораємося.

— Не сумніваюся. Але я хочу побачити твоє обличчя, коли Мері почне розставляти свої речі в твоїй ідеально організованій шафі.

Дерек потер перенісся.

— Ти нестерпний.

— А ти закоханий. У кожного свої проблеми.

На задньому плані почувся голос Емми:

— Нейте, не заважай їм!

— Я не заважаю! Я підтримую!

Дерек завершив дзвінок. Мері, яка сиділа поруч із книжкою, підняла голову.

— Це був Нейт?

— Так.

— Він пропонував допомогу?

— Він пропонував свою присутність.

Вона засміялася.

— Мені здається, він просто хоче подивитися, як ти будеш переносити мої речі.

— Я вже шкодую, що сказав йому.

— Але ж він твій друг.

Дерек подивився на неї.

— На жаль.

***

Переїзд виявився значно простішим, ніж Мері очікувала. Речей у неї було небагато. Кілька коробок із одягом, книжки, матеріали для творчості, маленька скринька з дрібницями, які вона зберігала з моменту втечі. Коли Дерек побачив цю скриньку, то не став нічого запитувати. Мері сама відкрила її. Усередині лежали старий гребінець, кілька фотографій, які вона забрала ще з дитинства, і маленький паперовий метелик.

— Я зробила його давно, — пояснила вона. — Ще до того, як утекла.

Дерек обережно взяв метелика.

— Гарний.

— Він трохи пом’ятий.

— Але ти його зберегла.

Мері кивнула.

— Колись мені здавалося, що я ніколи не зможу мати нічого свого. Тому я берегла навіть такі дрібниці.

Дерек повернув їй метелика.

— Тепер у тебе буде скільки завгодно свого.

Вона поклала паперову фігурку назад у скриньку.

— Я хочу залишити його тут. У нашій кімнаті.

— Знайдемо для нього особливе місце.

Мері усміхнулася.

***

Коли всі речі були перенесені, Дерек запропонував їй вибрати, де що стоятиме.

— Можеш переставляти все, що захочеш.

Мері оглянула кімнату.

— Мені подобається, як зараз.

— Тоді залишимо.

Вона підійшла до книжкової шафи й поставила свої книги поруч із його. Потім обережно розклала на невеликій полиці творчі матеріали, а на тумбочку поставила скриньку з метеликом. Дерек спостерігав за нею.

— Що? — запитала вона, помітивши його погляд.

— Нічого.

— Ти знову так дивишся.

— Просто мені подобається, що тепер тут є твої речі.

Мері підійшла до нього.

— А мені подобається, що є місце для моїх речей.

Він обійняв її.

— Тепер це твій дім теж.