Розділ 28. Там, де наше майбутнє

Ранок після зборів клану видався незвично тихим. Мері прокинулася пізніше, ніж зазвичай. Крізь прочинені штори до кімнати пробивалося сонячне світло, а знизу долинали приглушені голоси. Вона потягнулася, сіла на ліжку й усміхнулася, згадавши вчорашній вечір. Вона зробила це. Стояла поруч із Дереком перед усім кланом і сказала, що хоче бути з ним. Не тому, що так вирішила доля. Не тому, що він урятував її. А тому, що сама обрала його.

І тепер ця думка приносила їй дивне, приємне відчуття спокою. Мері вмилася, розчесала волосся й спустилася вниз. На кухні Дерек стояв біля кавоварки.

— Доброго ранку, сонна красуне.

Вона підійшла до нього й обійняла за талію.

— Доброго ранку.

— Як спалося?

— Добре. А тобі?

— Краще, ніж зазвичай.

Мері підняла голову.

— Чому?

— Бо тепер можу офіційно називати тебе своєю парою, не боячись, що Нейт скаже, ніби я приховую найважливіше.

Вона засміялася.

— Ти й справді дуже хотів усім про це розповісти.

— Так.

Дерек поставив перед нею чашку чаю.

— Сніданок майже готовий.

Мері сіла за стіл і помітила на ньому невелику тарілку з її улюбленими млинцями.

— Ти готував?

— Елеонора залишила тісто. Я лише завершив.

— Тобто ти допомагав?

— Не руйнуй мою репутацію.

Вона усміхнулася й узяла млинця.

— Дуже смачно.

Дерек задоволено кивнув.

— Я запам’ятаю цю похвалу.

***

Після сніданку вони вирішили прогулятися до озера. День був теплим, хоча осінь уже повільно нагадувала про себе прохолодним повітрям. Дерева навколо стежки починали змінювати колір, а під ногами шелестіло опале листя. Мері йшла, тримаючи Дерека за руку.

— Я сьогодні думала про вчорашній вечір, — сказала вона.

— І що вирішила?

— Що зовсім не шкодую.

Він усміхнувся.

— Я теж.

— Мені було страшно, коли я піднялася до тебе. Але потім я побачила всіх цих людей і зрозуміла, що вже знаю багатьох із них. І вони знають мене.

— Тому що ти стала частиною їхнього життя.

Мері кивнула.

— Раніше я думала, що мені потрібно просто знайти місце, де мене не скривдять. А тепер у мене є набагато більше.

Дерек зупинився й повернувся до неї.

— Ти заслуговуєш на все це.

— Я знаю. Тепер знаю.

Він поцілував її в чоло. Вони рушили далі, поки стежка не вивела їх до озера.

***

На березі було майже безлюдно. Мері сіла на дерев’яну лавку, а Дерек розташувався поруч. Вона кілька хвилин дивилася на воду, перш ніж заговорити.

— Дереку, я хочу тебе дещо попросити.

— Слухаю.

— Можеш показати мені будинок? Увесь. Не тільки кімнати, де я буваю.

Він здивовано подивився на неї.

— Ти хочеш побачити мій кабінет і всі інші приміщення?

— Так. Я живу там уже стільки часу, а досі не знаю, де ти проводиш більшу частину дня. Не знаю, які кімнати для тебе важливі, де зберігаються старі речі твоєї родини.

Дерек уважно дивився на неї.

— Звичайно. Покажу.

Мері трохи помовчала.

— І ще…

— Що?

Вона опустила погляд на їхні переплетені пальці.

— Я хотіла б колись переїхати до тебе. Не просто залишитися гостею. А жити разом.

Дерек не відповів одразу. Його ведмідь усередині миттєво заворушився, але він стримав бажання притиснути її до себе й негайно погодитися на все.

— Ти впевнена, що цього хочеш? — тихо запитав він.

Мері кивнула.

— Так. Але не завтра. Я хочу, щоб ми не поспішали. Мені потрібно буде звикнути до думки, що це буде вже наша спільна кімната.

Дерек усміхнувся.

— Мені подобається слово «наша».

— Мені теж.

Він підніс її руку до губ і поцілував пальці.

— Тоді ми зробимо все поступово. Ти сама вирішиш, коли будеш готова.

Мері притулилася до його плеча.

— Дякую.

— За що?

— За те, що поруч із тобою я можу хотіти чогось і не боятися, що це буде неправильно.

Дерек обійняв її.

— Твої бажання ніколи не будуть неправильними лише тому, що вони відрізняються від моїх.

***

Коли вони повернулися додому, Елеонора саме складала білизну.

— О, ви вже повернулися, — сказала вона. — Дереку, мені потрібно буде з тобою дещо обговорити щодо запасів на кухні.

— Добре. Зайду пізніше.

Мері зняла куртку й повісила її на вішак.

— Можна я допоможу?

Елеонора усміхнулася.

— Якщо хочеш. Але спочатку йди відпочинь.

— Я не втомилася.

— Я знаю. Просто сьогодні в мене не так багато роботи.

Мері кивнула й уже збиралася піднятися нагору, коли Елеонора раптом додала:

— До речі, люба, я чула, що вчора все пройшло чудово.

Мері почервоніла.

— Так. Я дуже хвилювалася.

— Але ти впоралася. Я пишаюся тобою.

— Дякую.

Елеонора на мить замовкла.

— І знаєш, я рада, що ти почуваєшся тут настільки добре, щоб думати про майбутнє.

Мері підійшла й обійняла її.

— Ви всі дуже багато для мене зробили.

— А ти дозволила нам стати частиною твого життя. Це теж багато важить.

***

Увечері Дерек виконав обіцянку. Він провів Мері кімнатами будинку, які вона раніше майже не бачила. Показав невелику бібліотеку, де зберігалися старі книги його батька. Потім — кімнату з сімейними фотографіями та кількома речами, що передавалися в родині Тейнів із покоління в покоління. Мері зупинилася біля великої фотографії. На ній був молодий чоловік, дуже схожий на Дерека, і жінка з м’якою усмішкою.

— Це твої батьки?

— Так.

Він став поруч.

— Мама померла кілька років тому. Батько досі живе в сусідньому будинку, але часто буває тут.

Мері обережно торкнулася рамки.

— Вона дуже гарна.

— Такою й була.