Розділ 26. Вибір серця

Мері сиділа на килимі у вітальні Каллаханів і намагалася допомогти Лілі зібрати дерев’яний будиночок. Поки дівчинка наполегливо шукала потрібну деталь, Ноа вирішив, що всі деталі мають належати йому. Тому кожні кілька хвилин Мері доводилося повертати маленькому будівельнику те, що він устиг забрати.

— Ноа, це двері, — терпляче пояснювала вона. — Без них у будиночку не буде входу.

Хлопчик подивився на деталь, потім на Мері й притиснув її до грудей.

— Моє.

Лілі зітхнула так, ніби на її плечах лежали всі проблеми світу.

— Він завжди так робить.

— Може, йому теж хочеться будувати?

— Але він не вміє!

Мері усміхнулася.

— Тоді давай дамо йому щось простіше.

Вона знайшла кілька великих кубиків і поклала перед Ноа. Той одразу зацікавився новою справою.

— Бачиш? Тепер у нас два будівельники.

Лілі задумалася, а потім кивнула.

— Добре. Але я головна.

— Звичайно, — погодилася Мері.

Саме в цей момент до кімнати зайшла Емма.

— Як справи в нашої будівельної бригади?

— Добре! — відповіла Лілі. — Але Ноа забирає все.

— Це тому, що він хоче бути схожим на тебе.

Дівчинка задоволено всміхнулася. Мері допомогла їй поставити дах, а потім відсунулася, дозволяючи Лілі самій додати останню деталь.

— Готово!

— Який гарний будиночок, — похвалила Мері.

Лілі помовчала, роздивляючись результат, а тоді раптом запитала:

— А ти колись житимеш із Дереком?

Мері здивовано підняла очі.

— Чому ти питаєш?

— Бо він завжди хоче, щоб ти була поруч. І ти його любиш.

Емма, яка саме наливала собі води, ледь помітно всміхнулася, але не втрутилася. Мері обережно прибрала пасмо волосся за вухо.

— Ми з Дереком дуже любимо одне одного.

— То ви одружитеся?

Питання прозвучало так просто, ніби Лілі запитала, чи буде завтра сонячно. Мері трохи розгубилася.

— Я поки не знаю, сонечко. Але ми щасливі разом.

Лілі прийняла відповідь, хоча й не зовсім задовольнилася нею.

— Коли я виросту, то теж хочу, щоб мене так любили.

Мері відчула, як серце наповнилося ніжністю.

— Ти обов’язково заслуговуєш на таку любов. На ту, поруч із якою тобі буде добре й спокійно.

— Як у мами й тата?

— Так. Саме так.

Лілі обійняла її за шию.

— А ти тепер теж наша.

Мері завмерла лише на мить, а потім ніжно обійняла дівчинку у відповідь.

— Мені дуже приємно це чути.

***

Дорогою додому Мері майже не говорила. Дерек помітив це ще до того, як вони виїхали з вулиці Каллаханів.

— Про що задумалася?

— Лілі сьогодні поставила мені запитання.

— І яке ж?

— Чи житиму я колись із тобою.

Дерек кинув на неї короткий погляд.

— І що ти відповіла?

— Що поки не знаю.

Він спокійно кивнув.

— Це чесна відповідь.

Мері повернулася до нього.

— Ти не засмутився?

— Ні, маленька. Я не хочу, щоб ти погоджувалася на щось лише тому, що цього чекаю я.

Вона опустила погляд на свої руки.

— Я іноді думаю про це. Про те, як могло б виглядати наше життя.

Дерек не перебивав.

— Мені подобається твій будинок. Подобається прокидатися там, знати, що ти поруч. Але я не хочу поспішати тільки тому, що всі навколо вже сприймають нас як пару.

— Тоді не поспішаймо.

— А ти хотів би, щоб я колись переїхала до твоєї кімнати?

Дерек на мить усміхнувся.

— Так. Дуже хотів би.

Мері почервоніла.

— Я так і думала.

— Але я хочу, щоб ти сама захотіла цього. Не сьогодні, не завтра. Коли будеш готова.

Вона простягнула руку й поклала її на його долоню.

— Дякую.

— За що?

— За те, що ти не вирішуєш усе за мене.

Дерек переплів їхні пальці.

— Я вже маю достатньо справ, щоб вирішувати за весь клан. У стосунках я хочу бути твоїм чоловіком, а не ще одним керівником.

Мері усміхнулася.

— Мені подобається такий Дерек.

— Сподіваюся, інші мої версії тобі теж до вподоби.

— Побачимо.

Він розсміявся.

***

Наступного дня Дерек повернувся додому раніше, ніж зазвичай. Мері саме закінчувала розкладати матеріали для чергового заняття в дитячому центрі.

— У тебе сьогодні багато справ? — запитав він.

— Не дуже. А що?

— Я хотів би дещо обговорити з тобою.

Вона відклала ножиці.

— Щось сталося?

— Ні. Просто наступного тижня ми проводитимемо загальні збори клану. Я хочу, щоб ти була зі мною.

Мері трохи напружилася.

— Там будуть усі?

— Старші, родини, інші члени клану. Це не буде офіційна церемонія. Просто зустріч, на якій я хочу представити тебе як свою пару.

Вона мовчала. Дерек сів поруч.

— Але тільки якщо ти цього хочеш.

— Ти хочеш, щоб усі знали?

— Так. Я не збираюся приховувати, що кохаю тебе.

Мері дивилася на свої пальці. Їй не було соромно за їхні стосунки. Навпаки. Вона пишалася тим, що поруч із нею такий чоловік. Але думка про те, що стільки людей дивитимуться на неї, чекатимуть якоїсь реакції, змушувала хвилюватися.

— А якщо я розгублюся?

— Тоді я буду поруч.

— А якщо не знатиму, що говорити?

— Тобі не доведеться виголошувати промову.

Мері тихо засміялася.

— Добре.

Дерек уважно подивився на неї.

— Це означає, що ти погоджуєшся?

Вона глибоко вдихнула.

— Так. Я хочу піти з тобою.

Його обличчя пом’якшало.

— Тоді домовилися.

Він поцілував її в чоло, а Мері притулилася до нього.

***

Про збори вона розповіла Еммі та Клер під час їхньої зустрічі. Вони сиділи в невеликому кафе, пили чай і обговорювали новини селища.

— Отже, Дерек хоче представити тебе клану? — перепитала Емма.