Розділ 25. Його маленька таємниця

Мері саме розкладала готові листівки в коробку, коли до майстерні зайшла Гелен.

— Люба, у мене для тебе новина.

Мері підвела голову.

— Яка?

— Твої роботи дуже сподобалися людям. Учора одна жінка спеціально приходила запитати, хто зробив ось ці прикраси.

Гелен показала на невеликі композиції з сухих квітів і стрічок. Мері усміхнулася.

— Справді?

— Так. Вона хоче замовити кілька таких для подарунків. Якщо ти не проти, я могла б передавати тобі невеликі замовлення.

Дівчина на мить розгубилася.

— Мені? Але я ще не дуже досвідчена…

— Досвід приходить із практикою. А смак і терпіння в тебе вже є.

Мері обережно взяла одну з прикрас.

— Я б хотіла спробувати.

— Чудово. Тоді домовилися.

Гелен поплескала її по плечу й повернулася до свого столу. Мері ще кілька секунд дивилася на роботу в руках. Ще зовсім недавно вона не могла уявити, що хтось платитиме їй за те, що вона створює власними руками.

А тепер у неї були заняття з дітьми, робота в майстерні й навіть перші замовлення. Вона тихо засміялася. Їй хотілося якнайшвидше розповісти про це Дереку.

**

Дерек чекав на неї вдома. Він стояв біля кухонного острова й розмовляв із Нейтом, коли Мері зайшла до кімнати.

— Привіт!

Обидва чоловіки повернулися.

— Ось і наша майстриня, — усміхнувся Нейт.

— Привіт, — відповіла вона.

Дерек підійшов і поцілував її.

— Як день?

— Чудово! У мене є новини.

— Слухаю.

— Гелен запропонувала мені робити прикраси на замовлення.

Дерек усміхнувся.

— Це чудово, маленька.

— Я ще не знаю, чи впораюся.

— Впораєшся.

Нейт сперся ліктями на стіл.

— Я теж хочу щось замовити.

Мері здивовано подивилася на нього.

— Що саме?

— Портрет Дерека. Але обов’язково в гарному настрої. Можна з квіточками.

— Нейте, — попередив Дерек.

— Що? Я підтримую місцевий бізнес!

Мері засміялася.

— Я можу зробити тобі листівку з ведмедем.

— Чудово! А можна, щоб ведмідь був схожий на Дерека?

— Ні, — відразу відповів Дерек.

Нейт задоволено розсміявся.

— Бачиш, Мері? Він боїться конкуренції.

***

Нейт прийшов не просто так. Він запросив їх на вечерю до себе додому. Емма вже підготувала їжу, а діти від самого ранку питали, коли прийде Мері. Тож увечері вони вирушили до Каллаханів. Лілі зустріла їх просто біля дверей.

— Мері!

Дівчинка обійняла її за ноги, а потім підняла голову й запитала:

— Ти принесла щось цікаве?

Мері усміхнулася.

— Сьогодні ні. Але наступного разу можу принести матеріали для листівок.

— Справжні?

— Справжні.

— Тоді я хочу зробити листівку для мами!

— Домовилися.

Ноа тим часом простягнув руки до Дерека.

— Де!

Дерек підняв хлопчика.

— Привіт, малий.

Ноа торкнувся його бороди й задоволено усміхнувся.

— Бе!

— Так, ведмідь, — погодився Дерек.

— Великий бе!

Нейт, який з’явився в коридорі, пирхнув.

— Ось бачиш, навіть мій син визнає, що ти великий і незграбний.

— Я ще можу залишити його тобі на весь вечір, — спокійно відповів Дерек.

— Забираю свої слова назад.

***

Вечеря проходила так само шумно й весело, як завжди. Лілі розповідала про дитячий садок, Ноа час від часу намагався вкрасти шматочки хліба з тарілки Нейта, а Емма розповідала Мері про нову крамницю, яка незабаром мала відкритися в селищі. Коли діти нарешті побігли гратися у вітальню, Нейт відкинувся на спинку стільця.

— До речі, Дереку, пам’ятаєш нашу розмову про дитинство?

— Ні.

— Брешеш. Я чудово пам’ятаю, як ти…

— Нейте.

Мері перевела погляд з одного на іншого.

— Що?

Нейт усміхнувся.

— Ти знаєш, що Дерек у дитинстві боявся грози?

Мері здивовано подивилася на чоловіка.

— Справді?

— Ні, — коротко відповів Дерек.

— О так! — підтвердив Нейт. — Коли йому було років сім, він після кожного грому біг до кімнати батьків.

— Мені було сім, — нагадав Дерек.

— А потім він виріс, став величезним і страшним, але все одно не любить, коли гримить.

Мері прикрила усмішку долонею.

— Дереку…

Він подивився на неї.

— Ти ж не збираєшся сміятися?

— Ні.

Вона протрималася приблизно дві секунди. Потім засміялася.

— Вибач!

Нейт переможно підняв руки.

— Ось! Нарешті хтось оцінив мою роботу!

Дерек кинув у нього серветкою.

— Ти закінчив?

— Навіть не починав.

Емма похитала головою.

— Не слухай його, Мері. Дерек просто не любить, коли хтось розповідає про його дитинство.

— Чому?

— Бо він завжди був серйозним хлопчиком. Йому здавалося, що він мусить бути дорослим раніше за всіх.

Мері подивилася на Дерека. Він не заперечував.

— Мені подобається думати, що ти колись був маленьким хлопчиком, — тихо сказала вона.

Він трохи пом’якшав.

— Я й зараз не такий уже старий.

— Знаю.

— І не маленький.

— Це я теж помітила.

Нейт знову розсміявся.

***

Після вечері Мері допомагала Еммі прибирати зі столу. Дерек залишився у вітальні з Нейтом, а діти вже встигли влаштувати на підлозі цілу фортецю з подушок.

— Ти знаєш, — тихо сказала Емма, коли вони залишилися на кухні самі, — я давно не бачила Дерека таким.

Мері повернулася до неї.

— Яким?

— Спокійним. Щасливим. Він завжди був відповідальним, завжди думав про інших, але рідко дозволяв собі просто радіти.

Мері витерла руки рушником.

— Він і зараз багато працює.

— Знаю. Але тепер у нього є причина повертатися додому не лише заради відпочинку.