Розділ 24. Не просто поруч

Мері вже почала розрізняти дні за тим, чим вони були наповнені. Понеділок і четвер — дитячий центр. Вівторок, середа та п’ятниця — майстерня Гелен. Вихідні вона намагалася залишати для прогулянок, друзів і часу з Дереком. Їй подобалося мати плани.

Подобалося прокидатися з думкою, що сьогодні на неї хтось чекатиме, що діти знову покажуть свої малюнки, а Гелен попросить допомогти з новою партією подарункових кошиків. І найбільше їй подобалося повертатися додому. Не тому, що більше нікуди було йти. А тому, що вдома на неї чекав Дерек.

***

Того ранку Мері збиралася до дитячого центру, коли Дерек з’явився у дверях спальні.

— Ти вже йдеш?

— Так. Сьогодні ми робитимемо паперові ліхтарики.

Він подивився на коробку з матеріалами, яку вона тримала в руках.

— Скільки їх потрібно?

— Дванадцять. Але я зробила кілька запасних.

— Розумно.

Мері усміхнулася.

— Ти сьогодні будеш удома?

— До обіду. Потім маю зустріч із радою клану.

— Тоді, можливо, повернуся раніше за тебе.

Дерек підійшов і поцілував її.

— Не поспішай заради мене.

— Я й не збиралася.

Він усміхнувся.

— Оце вже мені подобається.

Мері поправила йому комір сорочки.

— Гарного дня.

— І тобі, маленька.

Вона вже взялася за ручку дверей, коли Дерек покликав її:

— Мері.

— Так?

— Я люблю тебе.

Вона завмерла. Він говорив це й раніше, але щоразу ці слова змушували її серце стискатися від тепла. Мері підійшла до нього, обійняла його й поцілувала.

— Я теж тебе люблю.

Дерек притиснув її до себе на кілька секунд довше, ніж зазвичай.

— Тепер можеш іти.

— Дякую за дозвіл, — усміхнулася вона.

— Завжди будь ласка.

***

Заняття в дитячому центрі минуло весело. Діти вирізали кольоровий папір, клеїли його на невеликі каркаси й прикрашали ліхтарики зірочками. Один хлопчик так захопився роботою, що приклеїв зірку просто собі на рукав.

— Ой, — сказав він, роздивляючись її.

Мері присіла поруч.

— Тобі подобається?

Хлопчик кивнув.

— Тоді, може, зробимо ще одну? Але вже на ліхтарик.

Він усміхнувся й повернувся до роботи. Коли заняття закінчилося, вихователька попросила Мері залишитися на кілька хвилин.

— Ми хотіли б запропонувати тобі постійну роботу.

Мері здивовано подивилася на неї.

— Справді?

— Так. Зараз ти приходиш двічі на тиждень, але нам потрібна людина, яка могла б проводити заняття регулярно. Ми готові оформити тебе офіційно, якщо ти захочеш.

Мері відчула, як у грудях розливається хвилювання.

— Я… дуже хотіла б. Але мені потрібно буде трохи подумати.

— Звичайно. Не поспішай. Ми будемо раді, якщо ти погодишся.

Мері подякувала й вийшла надвір. Вона йшла вулицею, усміхаючись сама до себе. Постійна робота. Її власна робота. Вона ніколи не думала, що звичайна пропозиція може зробити її настільки щасливою.

***

Увечері Мері розповіла про все Дереку. Він саме сидів у вітальні з документами, але щойно почув її голос, відклав папери.

— Тобі запропонували постійну роботу?

— Так!

— І що ти відповіла?

— Попросила трохи часу.

— Ти хочеш погодитися?

Мері сіла поруч.

— Дуже хочу. Але трохи хвилююся. Раптом не впораюся? Раптом їм перестане подобатися, як я працюю?

Дерек узяв її руку.

— Ти вже впоралася. Вони самі запропонували тобі цю роботу.

— Знаю. Просто…

— Ти маєш право хвилюватися. Але не дозволяй страху переконати тебе, що ти не здатна на щось хороше.

Мері подивилася на нього.

— Ти завжди знаєш, що сказати.

— Не завжди. Просто останнім часом у мене дуже хороша вчителька.

— Хто?

— Ти.

Вона усміхнулася й поцілувала його.

— Я погоджуся.

— Тоді я святкуватиму.

— Як?

Дерек відклав документи.

— Почнемо з вечері. А далі подивимося.

***

Після вечері вони вийшли на подвір’я. Повітря було прохолодним, тому Дерек накинув на плечі Мері свою куртку. Вона не заперечувала, лише загорнулася в неї й узяла його під руку. Вони повільно йшли доріжкою.

— Дереку?

— Так?

— Можна я запитаю про дещо?

— Звичайно.

Мері трохи помовчала.

— Ти казав, що я твоя істинна пара. Що цей зв’язок особливий для вас.

Дерек кивнув.

— Так.

— А що це означає для клану?

Він зупинився.

— У кожного клану є свої традиції. Пара керівника має особливе місце серед наших людей. Але це не означає, що ти повинна брати на себе обов’язки, яких не хочеш.

— А якщо я захочу?

Дерек уважно подивився на неї.

— Тоді ми поговоримо про це.

Мері опустила очі.

— Я іноді почуваюся так, ніби всі тут уже знають, ким я можу стати, а я сама ще нічого не розумію.

Він обережно взяв її за підборіддя, змусивши зустрітися поглядом.

— Тобі не потрібно поспішати. Ти не зобов’язана ставати кимось іншим лише тому, що доля пов’язала нас.

— Але я хочу бути частиною твого життя. Не тільки тією дівчиною, яка живе в твоєму будинку.

Його обличчя пом’якшало.

— Мері…

— Я хочу знати твоїх людей. Хочу розуміти ваші традиції. Хочу, щоб ти міг говорити зі мною про свої справи, а не боявся, що я чогось не зрозумію.

Дерек притягнув її до себе.

— Ти вже частина мого життя.

— Тоді дозволь мені стати частиною всього іншого теж.

Він заплющив очі й притулився чолом до її чола.

— Добре. Я розповім тобі все, що захочеш знати.

Мері усміхнулася.

— Почнемо з того, як у вас проходять сімейні свята?

Дерек засміявся.

— Це довга історія.

— У мене є час.

— Тоді тобі доведеться запастися терпінням. Нейт завжди перетворює свята на хаос.