Розділ 23. Моє власне місце

Мері вже кілька днів думала про одну річ. Вона прокидалася вранці, снідала з Дереком, допомагала Елеонорі, іноді гуляла селищем або проводила час із друзями. Їй подобалося це життя. Вона навіть почала звикати до того, що хтось чекає на неї вдома. Але часом, коли Дерек ішов у справах клану, а Елеонора займалася хатніми справами, Мері залишалася сама й не знала, чим себе зайняти.

Вона не хотіла просто чекати на повернення Дерека. Їй хотілося мати щось своє. Роботу. Заняття. Можливо, навіть маленьку справу, яка приносила б користь іншим. Цього ранку вона вирішила поговорити про це з Елеонорою.

— Можна тебе дещо запитати? — промовила Мері, допомагаючи їй розставляти чашки.

— Звичайно, люба.

— А в селищі є якась робота? Для мене?

Елеонора повернулася до неї.

— Ти хочеш працювати?

Мері трохи зніяковіла.

— Так. Я не хочу весь час просто сидіти вдома. Мені подобається допомагати тобі, але хотілося б робити щось іще.

Елеонора уважно подивилася на дівчину.

— Це чудова думка. А що саме ти хотіла б робити?

Мері замислилася.

— Я не знаю напевно. Мені подобається готувати, робити щось руками. І я люблю дітей.

— Тоді в мене є одна ідея.

— Яка?

— У нашому селищі є невелика майстерня. Там роблять прикраси, листівки, подарункові кошики й різні речі для ярмарків. Їм часом потрібні помічники. А ще неподалік є дитячий центр, де після уроків збираються малюки.

Очі Мері трохи засвітилися.

— Справді?

— Авжеж. Можу познайомити тебе з власницею майстерні.

Мері усміхнулася.

— Я б дуже хотіла.

***

Дерек повернувся додому ближче до обіду. Він застав Мері на кухні за розмовою з Елеонорою. Дівчина щось записувала в маленький блокнот, а поруч лежала чашка чаю.

— Що плануєте? — запитав він, знімаючи куртку.

— Мері шукає собі заняття, — відповіла Елеонора.

Дерек подивився на дівчину.

— Справді?

— Я хотіла б спробувати попрацювати в майстерні або допомагати в дитячому центрі.

Він підійшов ближче.

— Це хороша ідея.

Мері трохи здивувалася.

— Ти не проти?

— Чому я маю бути проти?

— Не знаю. Просто ти звик, що я вдома.

Дерек сів поруч.

— Я звик, що ти тут. Але це не означає, що ти повинна проводити весь час у цих стінах.

Вона усміхнулася.

— Дякую.

— Коли хочеш подивитися майстерню?

— Можливо, завтра?

— Я можу відвезти тебе.

— Не обов’язково. Елеонора казала, що це недалеко.

Дерек кивнув, хоча його ведмідь уже почав невдоволено бурчати.

Вона буде далеко.

Не настільки далеко, щоб я не міг її побачити.

Але вона буде не з нами.

Дерек подумки зітхнув.

Вона має власне життя.

Ведмідь не відповів, але й не заспокоївся.

***

Наступного дня Елеонора познайомила Мері з власницею майстерні — місіс Гелен Брукс. Це була невисока жінка років п’ятдесяти п’яти з коротким сивим волоссям і добрими карими очима. Вона одразу привітно усміхнулася Мері.

— То це ти наша нова помічниця?

Мері трохи розгубилася.

— Якщо ви не проти…

— Я була б тільки рада. Нам завжди потрібні вправні руки.

Майстерня виявилася невеликою, але дуже затишною. На полицях стояли кошики з різнокольоровими стрічками, коробки з ґудзиками, тканинами, намистинами й засушеними квітами. На столах лежали готові листівки та прикраси. Мері обережно провела пальцями по одній із композицій.

— Ви все це робите самі?

— Переважно так. У мене є кілька помічниць, але перед зимовими святами роботи стає значно більше.

— Я можу спробувати?

Гелен подала їй невелику коробку з матеріалами.

— Звичайно. Спробуй зробити щось на свій смак.

Мері сіла за стіл. Спочатку вона трохи хвилювалася, але щойно почала працювати, то забула про час. Вона вибрала темно-зелену стрічку, кілька маленьких сушених квітів і тонку золоту нитку. За пів години на столі лежала невелика прикраса для подарункової коробки. Гелен уважно розглянула її.

— Гарно. Дуже гарно.

Мері несміливо усміхнулася.

— Дякую.

— Ти маєш хист. І головне — терпіння.

— Мені подобається робити такі речі.

— Тоді приходь завтра. Якщо тобі буде зручно, можеш спробувати попрацювати кілька годин.

Мері подивилася на неї з радістю.

— Я б хотіла.

***

Коли вона повернулася додому, Дерек саме розмовляв телефоном у вітальні. Побачивши її, він завершив дзвінок.

— Ну як?

Мері навіть не встигла зняти кардиган.

— Мене запросили прийти завтра!

— Справді?

— Так! Там така гарна майстерня. І місіс Брукс дуже привітна. Я зробила маленьку прикрасу, і їй сподобалося.

Вона дістала з сумки свою роботу й показала Дереку. Він уважно розглянув її.

— Ти зробила це сама?

— Так.

— Дуже гарно.

— Тобі справді подобається?

— Мені подобається все, що ти робиш із таким захопленням.

Мері усміхнулася й обійняла його. Дерек притиснув її до себе, поцілував у волосся.

— Я радий за тебе.

І він справді був радий. Просто десь глибоко всередині його ведмідь уже намагався придумати, як зробити так, щоб майстерня переїхала ближче до їхнього будинку.

***

Наступного тижня Мері почала ходити до майстерні регулярно. Спершу на кілька годин, потім залишалася довше. Вона допомагала Гелен збирати подарункові набори, робити листівки й прикрашати кошики. Одного дня до майстерні завітала Клер.

— О, ось ти де! — радісно вигукнула вона.

Мері підвела голову від роботи.

— Клер! Привіт!

— Я бачила твої прикраси на столі біля входу. Вони чудові.