Розділ 22. Трохи ревнощів

Ранок у будинку Тейнів почався з дитячого сміху. Мері спустилася на кухню й одразу побачила Лілі, яка сиділа за столом, розмахуючи аркушем паперу.

— Мері! Дивись!

Дівчинка підбігла до неї й простягнула малюнок. На ньому були зображені дві фігурки: велика, з чорним волоссям і широкими плечима, та маленька — з довгими рудуватими косами. Над ними висіло величезне червоне серце.

— Це ми з Дереком? — запитала Мері.

— Так! А це ти, — Лілі показала на маленьку фігурку. — А це дядько Дерек. Він великий, тому я намалювала його більшим.

— Дуже схоже, — серйозно сказала Мері.

— А ще я намалювала вам серце, бо ви цілуєтеся.

Мері ледь не вдавилася повітрям. Елеонора, яка саме ставила на стіл тарілки, голосно засміялася.

— Лілі, звідки ти це знаєш?

— Я бачила, як дядько Дерек цілував Мері вчора!

Мері прикрила обличчя долонею.

— О, Боже…

У цей момент до кухні зайшов Дерек.

— Що тут відбувається?

Лілі миттєво підбігла до нього.

— Дядьку Дереку! Я намалювала вас із Мері!

Вона гордо підняла малюнок. Дерек подивився на нього, потім на Мері.

— Непогано.

— Ти гарний! — повідомила Лілі.

— Дякую.

— Але Мері гарніша.

Елеонора знову засміялася. Дерек підняв дівчинку на руки.

— Здається, у мене сьогодні немає шансів виграти цей конкурс.

— Немає, — упевнено відповіла Лілі.

Мері дивилася на них і не могла перестати усміхатися.

***

Після сніданку Емма зателефонувала й запитала, чи не хоче Мері провести кілька годин із дітьми. У неї були справи в селищі, а Нейт мав допомогти Ітану з перевіркою території. Мері погодилася.

— Тільки якщо ти справді не проти, — уточнила Емма. — Я не хочу навантажувати тебе.

— Я зовсім не проти. Мені подобається проводити з ними час.

— Тоді домовилися. Ми привеземо Лілі й Ноа за пів години.

Коли Дерек почув про це, він відклав телефон.

— Ти хочеш побути з дітьми?

— Так. Якщо ти не заперечуєш.

— Чому я маю заперечувати?

Мері знизала плечима.

— Не знаю. Просто запитала.

Він підійшов і обійняв її за талію.

— Тобі не потрібно питати в мене дозволу на кожну річ, маленька.

— Я знаю.

— Справді?

Вона усміхнулася.

— Я вчуся.

Дерек поцілував її в чоло.

— Оце мені подобається.

***

За пів години приїхали Емма з дітьми. Лілі влетіла в будинок із маленькою сумкою, а Ноа, тримаючи в руках плюшевого ведмедя, поважно зайшов слідом за нею.

— Мері! Ми прийшли!

— Я вже бачу, — засміялася дівчина.

Емма передала їй сумку.

— Тут їхні речі. Ноа може захотіти поспати після обіду, а Лілі, як завжди, має мільйон планів.

— У мене не мільйон! — обурилася дівчинка. — У мене тільки сім!

— О, тоді я спокійна, — відповіла Емма.

Вона поцілувала дітей і попрощалася з Мері. Коли двері зачинилися, Лілі одразу взяла Мері за руку.

— Ми будемо малювати!

— Добре.

— І гратися!

— Домовилися.

— І ще я хочу показати тобі мій секретний будиночок!

Ноа потягнув Мері за край светра.

— М’яу.

Вона присіла перед ним.

— Що таке, сонечко?

Хлопчик підняв плюшевого ведмедя.

— Бе.

— Ведмедик?

Ноа кивнув.

— Він теж хоче гратися?

Хлопчик знову кивнув.

— Тоді ходімо всі разом.

***

Наступні кілька годин минули швидко. Мері допомогла Лілі побудувати фортецю з подушок, читала Ноа книжку з великими малюнками й навіть погодилася стати пацієнткою в дитячій лікарні. Лілі була лікаркою. Ноа — її помічником. А плюшевий ведмідь, за словами дівчинки, мав дуже серйозну застуду.

— Йому потрібні ліки, — повідомила Лілі.

— Які саме?

— Печиво.

Мері засміялася.

— Здається, це дуже смачне лікування.

— Так. Але тільки шоколадне.

Після обіду діти попросилися надвір. Мері допомогла їм одягнутися й повела на подвір’я. Лілі показувала їй свої улюблені місця, а Ноа збирав маленькі гілочки й складав їх у кишеню.

— Це для тата, — пояснив він.

— Твій тато буде дуже радий.

— Тато!

— Так, тато.

Мері присіла, щоб поправити йому шапку. У цей момент до подвір’я під’їхав автомобіль. З нього вийшов молодий чоловік, якого вона раніше бачила кілька разів у селищі. Він був високим, темноволосим, із привітною усмішкою.

— Привіт, Мері!

Вона підвелася.

— Добрий день.

— Не впізнаєш? Я Джейк. Ми зустрічалися на ярмарку.

— Так, звичайно. Привіт.

Він підійшов ближче.

— Як ти? Уже повністю одужала?

— Так, дякую.

— Чудово. До речі, я чув, ти допомагаєш із дітьми. Це дуже мило.

Мері трохи зніяковіла.

— Мені подобається з ними проводити час.

Джейк усміхнувся.

— Може, якось прогуляємося? Я міг би показати тобі інші цікаві місця в селищі.

Мері не встигла відповісти.

— Вона вже знає, де тут найцікавіші місця.

Голос Дерека пролунав за її спиною. Мері обернулася. Він стояв біля ґанку, схрестивши руки на грудях. Джейк усміхнувся.

— Дереку. Я просто пропонував прогулянку.

— Я чув.

— Ну, тоді не буду заважати.

Він кивнув Мері й пішов до автомобіля. Мері повернулася до Дерека.

— Ти сердитий?

— Ні.

Вона подивилася на його обличчя.

— Ти точно сердитий.

— Я просто не в захваті від його ідеї.

Мері ледь усміхнулася.

— Чому?

Дерек підійшов ближче.

— Тому що він дивився на тебе так, ніби вже планував запросити на вечерю.

— Він просто був привітний.

— Можливо.

— Дереку…

Він зітхнув і провів долонею по потилиці.

— Я знаю, маленька. Ти нічого поганого не зробила.