Розділ 21. Велике ведмеже серце

Мері прокинулася з відчуттям, що сьогодні станеться щось особливе. Вона ще не встигла розплющити очі, а вже згадала вчорашню розмову з Дереком. Сьогодні вона побачить його ведмежу форму. І хоча сама погодилася на це, хвилювання нікуди не зникло.

Мері сіла на ліжку, відкинула ковдру й підійшла до дзеркала. Розпустила косу, розчесала волосся, а потім знову заплела його — цього разу двома акуратними косами. Вона хотіла виглядати гарно. І це було трохи смішно, адже йшла вона знайомитися не з чоловіком, а з його ведмедем. Хоча, якщо подумати, це був той самий чоловік.

***

Дерек чекав на неї біля кухні.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — відповіла Мері.

Він нахилився й поцілував її в губи.

— Готова?

— Майже.

— Що означає «майже»?

— Що я ще трохи хвилююся.

Дерек узяв її за руку.

— Це нормально. Ми можемо повернутися будь-якої миті.

— А ти не засмутишся?

— Ні. Я хочу, щоб тобі було комфортно.

Мері усміхнулася.

— Тоді я готова.

Вони поснідали, а після цього Дерек узяв куртку й повів її до лісу.

Стежка була знайома. Мері вже гуляла тут кілька разів, але сьогодні все здавалося трохи іншим. Дерек ішов поруч, тримаючи її за руку. Час від часу він поглядав на неї, ніби перевіряв, чи не передумала вона.

— Ти дуже мовчазний, — зауважила Мері.

— Думаю.

— Про що?

— Про те, як не налякати тебе власним розміром.

Вона засміялася.

— Тепер мені ще цікавіше, наскільки ти великий.

— Повір, краще побачити це на власні очі.

***

Невдовзі вони вийшли на невелику галявину. Навколо росли високі дерева, а крізь їхні гілки пробивалося ранкове сонце. Тут було тихо, лише десь неподалік співали птахи. Дерек зупинився.

— Тут добре.

Мері оглянулася.

— Дуже гарно.

Він повернувся до неї.

— Пам’ятаєш, що я казав? Я не змінююся всередині. Я все ще залишаюся собою. Просто виглядатиму інакше.

— Пам’ятаю.

— Якщо тобі стане страшно, просто скажи. Я зупинюся й повернуся до людської форми.

Мері кивнула.

— Добре.

Дерек відпустив її руку й відійшов на кілька кроків.

— Ти можеш стояти тут. Не потрібно підходити, поки сама не захочеш.

— Я зрозуміла.

Він на мить затримав на ній погляд. А потім почалося перетворення. Мері затамувала подих.

Це було дивовижно й водночас зовсім не схоже на те, що вона уявляла. Дерек змінився просто перед її очима, і за кілька секунд там, де щойно стояв високий широкоплечий чоловік, постав величезний бурий ведмідь.

Темна шерсть блищала на сонці. Масивні лапи торкалися землі, а широка голова повільно повернулася до неї. Мері зробила маленький крок назад.

Ведмідь завмер. Він не наближався. Не гарчав. Просто дивився на неї темними очима. І тоді Мері помітила дещо знайоме. Той самий уважний погляд. Та сама спокійна впевненість. Той самий Дерек.

— Боже мій… — прошепотіла вона.

Ведмідь трохи нахилив голову. Мері мимоволі усміхнулася.

— Ти справді величезний.

Він тихо фиркнув. Дівчина засміялася.

— Це було образливо?

Ведмідь зробив один повільний крок уперед, але зупинився, щойно помітив її нерішучість. Мері подивилася на нього ще раз. Потім повільно простягнула руку.

— Можна?

Ведмідь нахилив голову, підставляючи її ближче. Вона обережно торкнулася густої шерсті на його плечі. Вона була теплою, м’якою й дивовижно густою.

— Який ти гарний…

Ведмідь задоволено заплющив очі. Мері провела долонею по його шерсті ще раз.

— І теплий.

Він тихо заревів, майже нечутно.

— Ти зараз муркочеш?

Ведмідь розплющив очі. Мері засміялася.

— Не думала, що ведмеді можуть муркотіти.

Він обережно опустив голову ближче до її плеча. Дівчина несміливо поклала долоню йому на морду. І тоді зрозуміла, що більше не боїться.

***

Вони провели на галявині ще деякий час. Дерек ходив поруч, іноді зупинявся, дозволяючи Мері торкатися його шерсті. Вона навіть наважилася обійняти його за шию — наскільки дозволяли її руки.

— Ти такий великий, що я не можу тебе обійняти, — пожалілася вона.

Ведмідь повернув голову й легенько штовхнув її носом у плече. Мері розсміялася.

— Гаразд, я зрозуміла. Ти теж мене обіймаєш.

Він опустився на землю неподалік від неї. Мері сіла поруч, притулившись боком до його теплого тіла. І раптом їй здалося, що це зовсім не дивно. Ще кілька днів тому вона навіть не могла уявити, що сидітиме посеред лісу поруч із величезним ведмедем, якого знає під ім’ям Дерек. А тепер їй було добре.

— Знаєш, — тихо промовила вона, погладжуючи його шерсть, — я рада, що ти мені розповів.

Ведмідь повернув голову.

— Мені було б сумно дізнатися про це випадково. А тепер я хоча б розумію, чому ви всі такі дивні.

Він фиркнув.

— Так-так. Особливо Нейт.

Дерек у ведмежій формі тихо заревів. Мері засміялася.

— Я знала, що ти погодишся.

***

Коли вони повернулися до будинку, Мері вже не могла стримати усмішки. Дерек знову був у людській формі й ішов поруч, тримаючи її за руку.

— Ну що? — запитав він. — Як враження?

— Ти гарний.

Він підняв брову.

— Просто гарний?

— Дуже гарний.

— Уже краще.

Мері засміялася.

— І великий.

— Це я чув.

— І теплий.

— Мені здається, ти сьогодні вирішила перерахувати всі мої переваги.

— Можливо.

Дерек зупинився й нахилився до неї.

— А ще?

Мері підняла на нього очі.

— А ще ти мій Дерек.

Його усмішка зникла на мить, поступившись чомусь набагато глибшому. Він притягнув її ближче й поцілував.

— Мені подобається, як це звучить.