Розділ 20. Правда, яку не приховаєш

Ранок почався незвично тихо. Мері сиділа на кухні з чашкою чаю, коли Дерек увійшов до приміщення. Він уже був одягнений, волосся трохи вологе після душу, а на обличчі — звичний серйозний вираз. Проте щойно побачив її, пом’якшав.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку.

Він підійшов, нахилився й поцілував її в маківку.

— Як спалося?

— Добре. А тобі?

— Теж.

Дерек налив собі кави й сів поруч. Мері помітила, що він сьогодні якийсь задумливий. Не сердитий, не стурбований — просто ніби збирався з думками.

— Ти хочеш поговорити зі мною? — запитала вона.

Він повернувся до неї.

— Так. Якщо ти готова.

Мері поставила чашку на стіл.

— Я слухаю.

Дерек кілька секунд мовчав.

— Пам’ятаєш, я казав, що є речі про мене та людей у цьому селищі, яких ти не знаєш?

Вона кивнула.

— Пам’ятаю.

— Я хочу тобі їх розповісти. Але спершу маю дещо запитати. Ти мені довіряєш?

Мері не відповіла відразу. Вона подумала про перший день у цьому будинку, коли прокинулася в незнайомій кімнаті й побачила перед собою величезного чоловіка з суворим обличчям. Тоді вона боялася навіть попросити води. Тепер усе було інакше.

— Так, — тихо відповіла вона. — Довіряю.

Дерек накрив її долоню своєю.

— Тоді прошу, вислухай мене до кінця. І не бійся ставити запитання.

— Добре.

***

Вони пішли до його кабінету. Дерек зачинив двері, але не сів за стіл. Натомість став біля вікна, схрестивши руки на грудях. Мері влаштувалася в кріслі.

— Мері, люди, які живуть у цьому селищі, не зовсім звичайні.

Вона трохи нахилила голову.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми — перевертні.

Запала тиша. Мері дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи правильно почула.

— Перевертні?

— Так.

Вона нервово всміхнулася.

— Ти жартуєш?

— Ні.

Дерек не усміхався. Мері опустила погляд на свої руки.

— Тобто… як у книжках?

— Приблизно. Але є відмінності.

Вона знову подивилася на нього.

— Ви перетворюєтеся на тварин?

— Так. На ведмедів.

Мері мовчала. Її погляд ковзнув по широких плечах Дерека, по міцних руках, по обличчю, яке вона вже знала майже напам’ять. Вона згадала, як він почув її на галявині, хоча вона стояла далеко. Як завжди помічав її наближення. Як Нейт, Ітан і Бреннан іноді демонстрували силу, що здавалася неприродною. Раптом усе це набуло іншого сенсу.

— Ти… теж?

— Так, маленька.

— І Нейт? І Емма?

— Так. Ітан, Клер, Бреннан, Грейс. Більшість людей, яких ти зустріла тут, належать до нашого клану.

Мері повільно видихнула.

— А діти?

— Діти теж. Зазвичай здібності проявляються приблизно у тринадцять-чотирнадцять років. До того вони живуть звичайним дитячим життям.

Вона провела долонею по коліну.

— Тобто Лілі, Ноа, Софі…

— Так. Вони теж виростуть і навчаться перетворюватися.

Мері підвела на нього очі.

— А вони знають?

— Звичайно. Для них це природна частина життя.

Вона знову замовкла. Дерек не наближався. Він бачив, як багато інформації їй довелося прийняти за кілька хвилин.

— Можна я тобі дещо покажу? — запитав він.

Мері трохи напружилася.

— Що саме?

— Мою другу форму. Але тільки якщо ти погодишся. Я не робитиму цього без твого дозволу.

Вона довго дивилася на нього.

— Я… не знаю, чи готова.

— Тоді не сьогодні.

Від цих слів їй стало трохи легше.

— Ти не сердишся?

Дерек насупився.

— Чому я маю сердитися?

— Бо я не хочу…

Вона не закінчила. Він присів перед нею, залишаючись на невеликій відстані.

— Мері, ти не зобов’язана бути готовою до всього одразу. Ти можеш думати, ставити запитання, боятися. Я не вимагатиму від тебе іншої реакції.

Вона повільно кивнула.

— Добре.

***

— Є ще дещо, — сказав Дерек.

Мері підняла погляд.

— Що?

Він на мить опустив очі.

— Коли доктор Міллер приніс тебе сюди, я відчув, що ти моя пара.

— Твоя… пара?

— У нашому світі це особливий зв’язок. Доля поєднує двох людей. Ми називаємо їх істинними парами.

Мері намагалася осмислити почуте.

— Ти відразу це зрозумів?

— Так.

— А я?

— Ти не могла знати. Для тебе це нічого не означало, бо ти навіть не знала про існування нашого світу.

Вона подивилася на нього уважніше.

— То ти був поруч зі мною через це?

Дерек відповів не одразу.

— Спочатку я не розумів, що робити з цим зв’язком. Але залишився, тому що не міг дозволити тобі померти. А потім почав пізнавати тебе. Твою доброту, твою впертість, твою звичку дякувати навіть за склянку води…

Мері ледь усміхнулася.

— Я вже не так часто дякую за воду.

— Помітив.

Він узяв її долоню.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла одну річ. Зв’язок не означає, що ти щось мені винна. Він не дає мені права вирішувати за тебе. І не змушує тебе кохати мене.

Мері подивилася на їхні руки.

— Але ти відчуваєш, що ми…

— Так. Для мене ти особлива від самого початку. Але я хочу, щоб ти була зі мною не через якусь магію чи долю. А тому, що сама цього хочеш.

Вона довго мовчала.

— Ти мене кохаєш?

Дерек підняв очі.

— Так.

Це слово прозвучало просто й упевнено. Без жодних прикрас. Мері відчула, як у грудях щось стиснулося.

— Я не знаю, чи можу сказати те саме, — прошепотіла вона. — Але ти мені дуже дорогий. І я хочу бути поруч із тобою.

Дерек усміхнувся.

— Для мене цього достатньо.

Він поцілував її пальці.

— І я нікуди не поспішаю.

***

Мері залишилася в кабінеті ще надовго. Вона ставила запитання, одне за одним. Чи боляче перетворюватися? Чи можна контролювати себе? Чи зберігають вони пам’ять у ведмежій формі? Чи можуть говорити між собою? Дерек терпляче відповідав. Виявилося, що їхні ведмежі форми — не просто тварини. Вони залишаються собою, пам’ятають усе, відчувають і мислять. А в образі ведмедя можуть спілкуватися з іншими членами клану.