Розділ 18. Перший поцілунок

Мері прокинулася з усмішкою. Вона навіть не відразу зрозуміла чому. Просто лежала, дивлячись на сонячну смужку, що пробивалася крізь штори, і відчувала дивне хвилювання. А потім згадала вчорашній вечір.

Дерек. Його долоня на її щоці. Тихе запитання, на яке вона відповіла кивком. І поцілунок у чоло, від якого всередині досі було тепло. Вона торкнулася пальцями чола й тихо засміялася.

— Боже мій…

Здавалося, вона поводилася як дівчинка, яка вперше закохалася. Можливо, так воно і було.

***

На кухні Дерек уже снідав. Побачивши Мері, він відклав телефон.

— Доброго ранку, маленька.

Вона завмерла на порозі. Він знову так її назвав.

— Доброго ранку.

— Як спалося?

— Добре. А тобі?

— Значно краще, ніж учора.

Мері не втрималася від усмішки.

— Чому?

— Бо вчорашній вечір був приємним.

Вона підійшла до столу й сіла навпроти нього.

— Мені теж сподобався.

— Особливо пиріг?

— Не починай.

Дерек засміявся.

— Гаразд. Не буду забирати в Елеонори заслуги.

Він підсунув до неї тарілку з тостами.

— Їж.

— Ти вже поснідав?

— Так.

— Тоді чому сидиш тут?

Дерек подивився їй в очі.

— Хотів побачити тебе.

Мері відчула, як щоки починають рожевіти.

— Ти завжди такий прямолінійний?

— Ні. Тільки коли не бачу сенсу приховувати очевидне.

Вона опустила погляд, але усмішка нікуди не зникла. Елеонора, яка саме зайшла на кухню, окинула їх уважним поглядом.

— Я бачу, сьогодні в нас гарний настрій.

— Доброго ранку, Елеоноро, — привітався Дерек.

— І тобі. Мері, люба, після сніданку допоможеш мені з білизною?

— Звичайно.

— Чудово. А ти, Дереку, не заважай нам.

— Я ще нічого не зробив.

— Саме тому й не заважай.

Мері тихо засміялася. Дерек похитав головою, але сперечатися не став.

***

Ближче до обіду Мері допомагала Елеонорі складати чисті рушники. Вона вже майже закінчила, коли до будинку зайшов Нейт.

— Доброго дня, прекрасні леді!

— Нейте, — зітхнула Елеонора, — ти коли-небудь заходиш тихо?

— Звичайно. Коли мене ніхто не чує.

Він помітив Мері й усміхнувся.

— Привіт! Як справи?

— Добре. А в тебе?

— Чудово. Дерек удома?

— У кабінеті.

Нейт кивнув, але не поспішив туди.

— До речі, Мері, ти не хочеш сьогодні прогулятися з Еммою? Вона збирається до селища, має кілька справ.

— Я б хотіла.

— Чудово. Тоді передам їй, що ти погодилася.

— Нейте, — озвалася Елеонора, — може, ти нарешті скажеш, навіщо прийшов?

Він приклав руку до грудей.

— Я просто хотів побачити друзів.

— Дерек у кабінеті.

— Я знаю.

— Тоді йди до нього.

Нейт усміхнувся Мері.

— Бачиш, як тут зі мною поводяться?

— Мені здається, ти звик, — відповіла вона.

Він на мить завмер, а потім голосно розсміявся.

— О, мені подобається ця дівчина!

З кабінету почувся голос Дерека:

— Нейте!

— Уже йду!

***

Після обіду Мері поїхала з Еммою до селища. Вони пройшлися кількома магазинами, купили продукти й зупинилися в невеликій кав’ярні. Емма взяла собі каву, а Мері замовила гарячий шоколад.

— Ну що, — почала Емма, коли вони сіли біля вікна, — як тобі живеться в Дерека?

Мері трохи здивувалася.

— Добре.

— Він не надто тебе контролює?

Дівчина задумалася.

— Він хвилюється. Іноді трохи занадто.

Емма засміялася.

— Це ще м’яко сказано. Дерек може бути дуже впертим.

— Я помітила.

— Але він хороший. Просто звик усе вирішувати сам.

Мері обхопила чашку долонями.

— Він багато для мене зробив.

— Знаю. Але я хочу, щоб ти розуміла: ти не мусиш бути йому за це вдячною все життя.

Мері підняла очі.

— Я знаю.

— І якщо колись захочеш чогось іншого, ти маєш право цього хотіти.

Дівчина повільно кивнула. Емма трохи помовчала, а потім усміхнулася.

— А тепер скажи мені дещо. Ти й Дерек…

Мері одразу почервоніла.

— Що?

— Між вами щось відбувається?

Вона опустила очі до чашки. Емма тихо засміялася.

— Я так і думала.

— Ми просто…

Мері не знала, як пояснити.

— Він мені подобається, — нарешті прошепотіла вона.

Емма не стала жартувати.

— А ти йому дуже подобаєшся.

Мері подивилася на неї.

— Справді?

— Повір мені. Я знаю Дерека багато років. Він не дивиться на всіх так, як дивиться на тебе. Мері відчула, як серце забилося швидше.

— Я не знаю, що з цим робити.

— Нічого не треба робити поспіхом. Просто слухай себе. І не забувай, що твої почуття теж важливі.

Мері усміхнулася.

— Дякую.

— Завжди будь ласка.

***

Коли Мері повернулася додому, Дерек був у вітальні. Він підвів голову, щойно почув її кроки.

— Як прогулянка?

— Чудово. Ми з Еммою багато говорили.

— Про що?

Мері зняла кардиган і повісила його на спинку крісла.

— Про різне.

— Про мене теж?

Вона здивовано подивилася на нього.

— Чому ти так вирішив?

— Бо Нейт не вміє тримати язик за зубами.

Мері засміялася.

— Емма нічого поганого не казала.

— Я й не сумнівався.

Він підвівся й підійшов до неї.

— Ти втомилася?

— Трохи. Але мені сподобалося.

— Тоді сідай. Я принесу тобі чаю.

— Дереку, я можу сама.

— Знаю.

Він затримав погляд на ній.

— Але сьогодні хочу я.

Мері не стала сперечатися. Вона сіла на диван і спостерігала, як він прямує до кухні. Їй подобалося бачити його таким. Сильним, упевненим, іноді суворим з іншими, але поруч із нею — уважним і терплячим. Коли Дерек повернувся, він поставив чашку на столик і сів поруч.