Розділ 16. Ближче, ніж учора

Ранок почався з незвичного звуку. Мері прокинулася від тихого стуку у двері й сонно розплющила очі.

— Так?

— Можна?

Голос Дерека. Вона швидко сіла на ліжку й поправила волосся.

— Так, заходь.

Двері відчинилися, і Дерек з’явився на порозі. У руках він тримав дві чашки.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він зайшов, поставив одну чашку на тумбочку біля ліжка й поглянув на неї.

— Чай. Елеонора сказала, що ти ще спиш, але я вирішив не чекати.

Мері здивовано подивилася на чашку.

— Ти приніс мені чай?

— Наскільки я бачу, так.

Вона усміхнулася.

— Дякую.

Дерек сів у крісло біля вікна.

— Як спалося?

— Добре. А тобі?

— Нормально.

— Ти знову багато працював?

— Чому ти так вирішила?

— Учора ти пізно повернувся з кабінету. А сьогодні вже встиг принести мені чай.

Він ледь усміхнувся.

— Ти уважна.

— Просто помічаю.

— Я вже зрозумів.

Мері обхопила чашку долонями. Чай був теплим, а в кімнаті панувала приємна тиша.

Дерек дивився на неї, і вона поступово почала усвідомлювати, що він не поспішає йти.

— У тебе сьогодні багато справ? — запитала вона.

— Є кілька зустрічей. Але до обіду я вільний.

— Це добре.

— Чому?

Мері трохи розгубилася.

— Просто… ти зможеш відпочити.

— А ти?

— Я?

— Що плануєш робити сьогодні?

Вона поглянула на книжку, що лежала на ковдрі.

— Хотіла дочитати.

— Тоді в мене є пропозиція.

— Яка?

— Після обіду можемо прогулятися до озера. Якщо ти захочеш.

Мері відразу підняла на нього очі.

— Справді?

— Ні, я просто прийшов уранці, щоб пожартувати.

Вона засміялася.

— Я хочу.

Дерек усміхнувся у відповідь.

— Тоді домовилися.

Він підвівся, але біля дверей зупинився.

— І, Мері?

— Так?

— Тобі не потрібно щоразу дякувати мені за те, що я хочу провести з тобою час.

Вона завмерла.

— Я…

— Я не скаржуся на твою ввічливість, — м’якше додав він. — Просто хочу, щоб ти знала: я роблю це не з обов’язку.

Мері опустила очі до чашки. Її щоки ледь порожевіли.

— Добре, — тихо відповіла вона.

Дерек затримав на ній погляд і вийшов. А Мері ще довго дивилася на зачинені двері, намагаючись зрозуміти, чому від кількох простих слів її серце билося трохи швидше.

***

Після обіду Дерек чекав на неї біля автомобіля. Мері вийшла з будинку в бежевому кардигані й темних джинсах. Волосся було зібране у вільну косу, а на обличчі грала невпевнена усмішка.

— Готова?

— Так.

Він відчинив їй дверцята.

— Тоді поїхали.

Озеро розташовувалося неподалік селища, серед високих дерев. Дорога до нього була спокійною, а навколо панувала осіння тиша. Коли вони приїхали, Дерек допоміг Мері вийти з автомобіля. Вона оглянула берег.

— Тут дуже гарно.

— Я іноді приїжджаю сюди, коли хочу побути наодинці.

— Тобі подобається самотність?

— Іноді. Вона допомагає думати.

Мері повільно пішла стежкою вздовж води. Дерек ішов поруч, не поспішаючи.

— А про що ти думаєш, коли приїжджаєш сюди? — запитала вона.

— Про роботу. Про селище. Про людей, за яких відповідаю.

— Ти завжди думаєш про інших?

— Не завжди.

— А про себе?

Він повернув голову до неї.

— Це вже складніше запитання.

— Чому?

— Бо я давно не звик ставити себе на перше місце.

Мері трохи помовчала.

— Напевно, це втомлює.

— Буває.

— Тоді тобі теж потрібно, щоб хтось подбав про тебе.

Дерек зупинився. Вона теж зупинилася й подивилася на нього.

— Що? — тихо запитала Мері.

Він усміхнувся.

— Нічого. Просто не очікував почути це від тебе.

— Чому?

— Ти сама тільки вчишся дозволяти іншим піклуватися про тебе.

Мері опустила очі.

— Мабуть, тому й розумію, наскільки це важливо.

Дерек кілька секунд мовчав, а потім простягнув їй руку.

— Ходімо?

Вона подивилася на його долоню й поклала в неї свою. Він переплів їхні пальці. І Мері не захотілося відпускати.

***

Вони знайшли невелику лавку під старим деревом. Дерек сів першим, а Мері влаштувалася поруч. Вона дивилася на озеро, де легкий вітер розганяв маленькі хвилі.

— Можна запитати? — озвалася вона.

— Звичайно.

— Чому ти досі не одружений?

Дерек повернув до неї голову.

— Оце так.

Мері миттєво зніяковіла.

— Вибач. Не треба було…

— Ні, все гаразд. Просто не очікував такого запитання.

Він відкинувся на спинку лавки.

— Не зустрів жінку, з якою захотів би створити сім’ю.

— Ти ніколи не закохувався?

— Ні в кого настільки, щоб захотіти змінити своє життя.

Мері кивнула.

— Ти дуже зосереджений на своїй роботі.

— Можливо, занадто.

— А хотів би мати сім’ю?

Дерек подивився на неї уважніше.

— Так. Колись.

Вона відчула його погляд і повернула голову.

— Що?

— Нічого.

— Ти так дивишся.

— Як саме?

Мері не знала, що відповісти. Він усміхнувся.

— Ти почервоніла.

— Ні.

— Мері.

— Трохи.

Дерек тихо засміявся.

— Не хвилюйся. Я не збираюся тебе допитувати.

Вона теж усміхнулася.

— Добре.

Він трохи нахилився до неї.

— А ти?

— Що я?

— Ти колись думала про сім’ю?

Мері опустила погляд на свої руки.

— Раніше я не дуже могла про це думати. У мене були інші турботи.

Дерек відразу став серйознішим.

— Розумію.

— Але тепер… — вона затнулася. — Тепер мені хочеться вірити, що колись у мене буде свій дім. Люди, які чекатимуть на мене. Можливо, навіть діти.