Розділ 15. Місце, куди хочеться повертатися

Після ярмарку минуло три дні. Мері досі згадувала його з усмішкою. Вона пам’ятала запах кориці й свіжої випічки, тепле світло ліхтариків, дитячий сміх і голоси людей, які тепер віталися з нею так, ніби знали вже багато років.

Іноді їй навіть здавалося, що все це відбувається не з нею. Ще нещодавно вона не могла уявити, що одного дня просто гулятиме серед людей, розмовлятиме з ними й не шукатиме поглядом найближчий вихід. А тепер вона чекала наступної зустрічі з Еммою та Грейс. Це було дивовижно.

— Ти знову усміхаєшся до книжки, — зауважила Елеонора.

Мері підняла голову. Вона сиділа за кухонним столом із книжкою, яку позичив їй Дерек, і вже кілька хвилин перечитувала один абзац.

— Просто мені подобається ця історія.

— Тоді добре, що Дерек має цілу шафу книжок.

Мері поглянула на Елеонору.

— Він справді багато читає?

— Коли не зайнятий роботою. А це, на жаль, трапляється не так часто.

— Він багато працює?

Елеонора на мить задумалася.

— Більше, ніж потрібно. Дерек звик відповідати за всіх. Іноді забуває, що йому теж потрібен відпочинок.

Мері опустила очі до сторінок.

— Він здається дуже відповідальним.

— Він таким і є. Просто не завжди вміє відкладати свої обов’язки.

— Мабуть, це складно.

— Бути відповідальним?

— Постійно думати про всіх інших.

Елеонора уважно подивилася на дівчину.

— Ти добре його розумієш.

Мері трохи зніяковіла.

— Я просто подумала…

— Не хвилюйся, люба. Я нічого не кажу.

Елеонора повернулася до плити, залишивши Мері наодинці з її думками.

***

Ближче до обіду Дерек повернувся додому. Він знайшов Мері у вітальні. Вона сиділа біля вікна, підібгавши під себе ноги, і читала.

— Як справи?

Вона підняла голову.

— Добре. А в тебе?

— Теж.

Дерек зупинився біля дивана й поглянув на книжку.

— Далеко просунулася?

— Майже дочитала.

— І як тобі?

Мері трохи подумала.

— Мені подобається. Але я не хочу, щоб вона закінчувалася.

— Це хороший знак.

— Чому?

— Отже, наступну доведеться вибирати довше.

Вона засміялася. Дерек поклав на столик невеликий паперовий пакет.

— Це тобі.

Мері здивовано подивилася на нього.

— Мені?

— Ні, Елеонорі. Але вона сказала, що не любить солодощів.

З кухні почувся голос:

— Я все чую, Дереку!

Він навіть не обернувся. Мері тихо засміялася й відкрила пакет. Усередині лежали кілька невеликих шоколадних цукерок і карамельні льодяники.

— Дякую, — сказала вона. — Але навіщо?

— Побачив у магазині.

— І вирішив купити?

— Саме так.

Вона взяла одну цукерку й поклала пакет назад.

— Мені дуже приємно.

Дерек кивнув. Він не хотів зізнаватися, що вже кілька днів помічав, як Мері затримувалася біля солодощів у магазинах, але майже ніколи нічого не брала. Йому хотілося, щоб вона могла дозволити собі маленькі радощі, не думаючи про те, чи заслуговує на них.

— До речі, — сказав він, — завтра Нейт запросив нас на вечерю.

Мері завмерла.

— Нас обох?

— Якщо ти хочеш.

— Я не заважатиму?

Дерек ледь помітно насупився.

— Мері, Нейт запросив тебе.

— Тоді… так. Я б хотіла піти.

— Добре. Я скажу йому.

Вона усміхнулася й повернулася до книжки.

Дерек ще кілька секунд постояв поруч, перш ніж піти до свого кабінету. Йому подобалося, що вона почала приймати запрошення. А ще більше подобалося, що тепер вона іноді сама хотіла кудись піти.

***

Наступного дня Мері довго вибирала, що вдягнути. Зрештою зупинилася на світлому светрі й темних джинсах. Волосся залишила розпущеним, лише прибравши кілька пасом за вуха.

Коли вона спустилася вниз, Дерек уже чекав біля дверей. Він був у темних джинсах і сірій сорочці.

— Готова?

— Так.

Він затримав на ній погляд.

— Тобі личить цей колір.

Мері несміливо усміхнулася.

— Дякую.

Дерек відчинив двері й пропустив її вперед. Вона вже звикла до його маленьких жестів, але кожного разу помічала їх. І кожного разу їй ставало трохи тепліше.

***
 

У будинку Каллаханів було шумно ще до того, як вони переступили поріг.

— Я казав, що треба було приготувати більше! — почувся голос Нейта.

— Ти казав це про кожну страву, — відповіла Емма.

— Бо я передбачливий.

— Ти просто голодний.

Дерек відчинив двері й зайшов усередину.

— Ми вже шкодуємо, що прийшли.

— Дереку! — Нейт з’явився в коридорі. — Нарешті! Я вже думав, що ти передумав.

— Ще не пізно.

Нейт засміявся й потиснув йому руку. Потім побачив Мері.

— А ось і наша гостя! Проходь, Мері. Не звертай уваги на мою жінку, вона сьогодні трохи нестерпна.

— Я все чую! — вигукнула Емма з кухні.

— Бачиш? — Нейт нахилився до Мері. — У нас тут сувора дисципліна.

Мері усміхнулася.

— Я вже помітила.

— О, мені подобається твій гумор.

— Не починай, — попередив Дерек.

— Я ще навіть не почав.

У вітальні Лілі будувала щось із дерев’яних кубиків, а Ноа сидів на підлозі й намагався розібрати готову конструкцію.

— Мері! — дівчинка одразу підбігла до неї.

— Привіт, Лілі.

— Ти прийшла!

— Так. Як справи?

— Добре! Я будую замок. Але Ноа його руйнує.

Маленький хлопчик підняв голову.

— Бум!

— Він допомагає, — усміхнулася Мері.

Лілі зітхнула так, ніби їй доводилося терпіти величезні випробування.

— Він завжди так допомагає.

Мері присіла поруч із дітьми.

— Можна я подивлюся?

Лілі одразу почала пояснювати, де буде вежа, де ворота й де житиме принцеса. Дерек залишився в коридорі, спостерігаючи за ними. Нейт підійшов до нього з двома склянками.