Розділ 14. Осіннє диво

Мері прокинулася раніше, ніж зазвичай. За вікном ще тільки починало світати, а в будинку вже чулося тихе шарудіння й чиїсь кроки. Вона кілька секунд лежала, дивлячись на стелю, намагаючись зрозуміти, що саме розбудило її.

А потім згадала. Сьогодні ярмарок.

Вона повільно сіла на ліжку й поглянула на стілець біля шафи. Там лежав одяг, який вони з Елеонорою вибрали напередодні: темно-зелений светр, чорні джинси й бежевий кардиган.

Мері усміхнулася. Вона справді збиралася кудись піти не тому, що мусила, а тому, що хотіла. Ця думка досі здавалася трохи незвичною.

Коли Мері спустилася на кухню, Елеонора вже розкладала сніданок.

— Доброго ранку, люба!

— Доброго ранку.

— Ну що, готова до великої події?

Мері трохи засміялася.

— Мабуть.

— Це вже краще, ніж «не знаю».

Елеонора поставила перед нею тарілку з млинцями.

— Їж. Сьогодні буде багато людей, музики й метушні. Тобі знадобляться сили.

— Я не збираюся бігати весь день.

— Це ти так думаєш. А потім побачиш щось цікаве й забудеш, що в тебе є ноги.

Мері засміялася. У цей момент на кухню зайшов Дерек. Він уже був одягнений у темні джинси й чорну сорочку з підкоченими рукавами. Волосся ще трохи стирчало після душу, а на обличчі була звична спокійна усмішка.

— Про що сміємося?

— Про те, що Мері сьогодні забуде про відпочинок, — відповіла Елеонора.

— Тоді доведеться нагадувати.

— Дереку, — попередила Мері, — я сама пам’ятаю про свою ногу.

Він поглянув на неї з легкою усмішкою.

— Звісно. Я просто вирішив переконатися, що ти не забула.

— Не забула.

— Чудово. Тоді снідай.

Елеонора тихо пирхнула.

— Двоє впертих. Це буде довгий день.

***

До площі вони приїхали ближче до полудня. Ярмарок уже розпочався. Над дерев’яними наметами висіли гірлянди з маленьких гарбузів, сухого листя й кольорових стрічок. Уздовж площі стояли столи з домашньою випічкою, баночками меду, варенням і різноманітними виробами ручної роботи. Звідусіль долинали голоси, сміх і музика.

Мері зупинилася біля входу на площу. Її очі повільно ковзали від одного намету до іншого.

— Вау, — тихо промовила вона.

Дерек подивився на неї.

— Подобається?

— Дуже.

Він простягнув їй руку. Мері на мить затримала погляд на його долоні, а потім обережно вклала в неї свою. Дерек стиснув її пальці, не надто міцно, і вони рушили вперед.

Спочатку Мері трималася трохи ближче до нього. Людей було багато, і незнайомі голоси зливалися в суцільний гомін. Але поступово цікавість перемогла хвилювання. Вона зупинилася біля столу з випічкою.

— Це все домашнє? — запитала вона.

— Майже все, — відповів Дерек. — У нашому селищі є люди, які вважають, що куплена випічка — це особиста образа.

— Чому?

— Бо вони витратили пів ночі на тісто.

Мері засміялася. За столом стояла літня жінка з добрими очима.

— Дереку! Давно тебе не бачила.

— Доброго дня, місіс Грін.

— А це, мабуть, Мері?

Мері трохи здивувалася, але кивнула.

— Так. Доброго дня.

— Нарешті познайомилися! Я чула, що ти допомагала з прикрасами. Дуже гарні кошики вийшли.

— Дякую. Ми робили їх разом з Елеонорою та іншими жінками..

— Передай їм, що я забрала два. Вони чудові.

Жінка простягнула Мері маленьке печиво.

— Ось, спробуй. З яблуками й корицею.

— Дякую, але я можу заплатити…

— Це подарунок, люба.

Мері нерішуче взяла печиво.

— Дякую.

Вона відкусила шматочок і здивовано усміхнулася.

— Дуже смачно.

— Я знала, що тобі сподобається! — задоволено відповіла місіс Грін.

Дерек спостерігав за Мері й відчував тихе задоволення. Вона вже не ховалася за його плечем. Іноді усміхалася першою. І навіть сама починала розмови.

Невдовзі вони зустріли Нейта з Еммою та дітьми.

— Ось і наші зіркові гості! — голосно оголосив Нейт, помітивши їх.

— Ти знову говориш так, ніби це твій ярмарок, — зауважила Емма.

— А хіба ні?

— Ні.

— Жорстока жінка.

Емма лише всміхнулася й обійняла Мері.

— Рада тебе бачити! Як нога?

— Набагато краще. Дякую.

— Чудово. Тоді сьогодні покажу тобі найкращий намет із солодощами.

— Я чув, що найкращий намет — мій, — втрутився Нейт.

— Твій продає сосиски, — нагадала Емма.

— І вони чудові.

— Минулого року ти спалив половину.

— Це був експеримент.

Мері засміялася. Лілі тим часом уже вчепилася в її руку.

— Мері! Ти прийшла!

— Звичайно.

— Я тобі дещо покажу!

Дівчинка потягнула її до столу, де стояла велика коробка з розмальованими гарбузами.

— Оцей мій! Я сама його розфарбувала!

На гарбузі були намальовані два величезні очі, кривий рот і безліч рожевих сердечок.

— Він дуже гарний, — щиро сказала Мері.

— Це монстр. Але добрий.

— Тоді він мені подобається.

Лілі задоволено кивнула.

— Я знала!

Ноа тим часом намагався дістати печиво з кошика, який тримала Емма.

— Ноа, спочатку запитай, — сказала вона.

Хлопчик подивився на маму, потім на печиво.

— Дай.

— Це вже краще.

Ме рі присіла поруч із ним.

— Хочеш печиво?

Ноа простягнув до неї обидві руки.

— Так!

Емма зітхнула.

— Ось так він і вмовляє всіх дорослих.

— Він просто знає, чого хоче, — усміхнулася Мері.

Дерек стояв трохи осторонь і спостерігав за ними. Нейт підійшов до нього з кухлем гарячого напою.

— Ну що, командире, як тобі свято?

— Нормально.

— «Нормально»? Ти привіз сюди Мері, і вона вже встигла підкорити половину площі. А ти тільки й кажеш «нормально».

— Нейт.

— Мовчу.

Нейт зробив ковток і через секунду додав: