Розділ 13. Напередодні

До осіннього ярмарку залишався один день. У будинку Дерека панувала незвична метушня. Елеонора перевіряла списки, телефонувала комусь із постачальників і час від часу голосно кликала Дерека, щоб уточнити чергову деталь організації. Сам Дерек уже встиг тричі відповісти на одне й те саме запитання й починав підозрювати, що його спеціально перевіряють на витривалість.

Мері сиділа за кухонним столом і перев’язувала стрічками невеликі кошики з осіннім листям. Після вчорашньої зустрічі з Еммою, Клер і Грейс вона почувалася набагато впевненіше. Жінки навіть попросили її допомогти з останніми прикрасами, і Мері з радістю погодилася. Їй подобалося, що хтось чекає на її допомогу.

Не вимагав її. Не змушував. Просто чекав.

— Ось цей готовий, — сказала вона, поставивши черговий кошик на край столу.

Елеонора оглянула його й задоволено кивнула.

— Чудово. Ти справляєшся краще за мене.

— Це неправда.

— Не сперечайся зі старшими, люба. У мене великий досвід.

— У створенні кошиків?

— У всьому, що стосується виживання серед чоловіків, які думають, що можуть самостійно організувати будь-яке свято.

Дерек, який саме зайшов на кухню, зупинився.

— Я все ще тут.

— На жаль, — спокійно відповіла Елеонора.

Мері прикрила усмішку долонею. Дерек кинув на неї погляд.

— Ти теж проти мене?

— Ні, — швидко відповіла вона.

— Шкода. Я вже почав сподіватися на підтримку.

— Я просто не хочу втручатися.

— Розумне рішення, — пробурмотіла Елеонора.

Дерек похитав головою й налив собі кави.

— Мені потрібно відвезти кілька речей на площу. Елеоноро, ти зможеш підготувати решту?

— Зможу. Але кошики треба доставити до вечора.

— Я знаю.

Мері підняла голову.

— А можна мені поїхати з тобою?

Дерек повернувся до неї.

— На площу?

— Так. Я хотіла б побачити, як там усе виглядає.

Він уважно подивився на її ногу.

— Ти не втомишся?

— Думаю, ні. Я зможу трохи посидіти, якщо буде потрібно.

— Добре. Але якщо відчуєш біль, одразу скажеш.

— Скажу.

Елеонора усміхнулася, ховаючи задоволення за черговим переглядом списку. Мері сама попросилася кудись поїхати. І це було значно важливіше за всі прикраси, які вони сьогодні могли виготовити.

***

Центральна площа селища вже зовсім не нагадувала місце, яке Мері бачила кілька днів тому. Уздовж вулиці стояли дерев’яні намети, прикрашені гілками, стрічками й невеликими ліхтариками. Деякі були вже майже готові, інші ще чекали на своїх господарів. Кілька чоловіків переносили столи, хтось розмотував гірлянду, а неподалік двоє дітей сперечалися через великий гарбуз.

Мері розглядала все навколо з неприхованою цікавістю.

— Гарно, — тихо промовила вона.

— Завтра буде ще краще, — відповів Дерек, відчиняючи багажник.

Він дістав кілька коробок, а потім помітив, що Мері вже вийшла з автомобіля.

— Не поспішай.

— Я просто хотіла подивитися.

— Дивитися можна. Тільки не намагайся допомагати з важкими речами.

Мері усміхнулася.

— Я пам’ятаю.

Він зачинив багажник і озирнувся.

— Мені треба віднести ці коробки до організаторів. Хочеш піти зі мною?

— Так.

Вони рушили до найближчого намету. Дерек ішов повільно, підлаштовуючись під її крок. Мері помічала це, хоча він ніяк не коментував її темп. Вона вже починала розуміти, що його турбота часто проявлялася саме так: не гучними словами, а маленькими діями, які він, здається, навіть не помічав.

— Дереку!

Чоловік, який стояв біля дерев’яного столу, підняв руку. Він був настільки великим, що Мері мимоволі зупинилася. Широкі плечі, масивні руки, коротке темне волосся й густа борода. На ньому була темна сорочка з підкоченими рукавами. Поруч із ним стояла світловолоса жінка, яка розкладала на столі невеликі коробки.

— Бреннане, — привітався Дерек.

— Нарешті. Я вже думав, що ти вирішив залишити всю роботу мені.

— Ти впорався б.

— Без сумніву. Але тоді тобі довелося б вислухати, як я нагадую про це наступні пів року.

Дерек коротко всміхнувся. Потім Бреннан перевів погляд на Мері. Його обличчя одразу стало трохи м’якшим.

— А це, мабуть, Мері?

Вона кивнула.

— Так. Доброго дня.

— Бреннан Коул. Радий познайомитися.

Він простягнув їй руку, але зробив це обережно, не наближаючись надто близько. Мері потиснула її.

— Мені теж приємно.

— А це моя дружина, Грейс. Ви вже знайомі?

— Так, вчора разом працювали, — відповіла Мері.

Грейс усміхнулася.

— Привіт, Мері.

Мері відчула, як усередині розливається тепло. Їй подобалося, що тут усі знали одне одного. Але ще більше подобалося, що вони поступово починали знати й її.

— Ти допомагала робити ці кошики? — запитала Грейс, помітивши один із них у руках Дерека.

— Так. Ми з Елеонорою готували їх.

— Вони чудові. Особливо стрічки.

Мері трохи зніяковіла.

— Дякую.

Бреннан нахилився, щоб роздивитися кошик.

— Я б такий удома поставив.

Грейс подивилася на нього.

— Ти торік сказав, що наші прикраси займають забагато місця.

— Я не про ті прикраси.

— А про які?

Бреннан замислився.

— Про ці.

Грейс похитала головою.

— Дуже переконливо.

Мері тихо засміялася. Дерек помітив це. І чомусь йому зовсім не сподобалося, наскільки задоволеним виглядав Бреннан після її сміху.

Його ведмідь підняв голову.

Вона сміється з ним.

Дерек стиснув щелепу.

І що?

Він великий.

Я теж не маленький.

Він їй усміхається.

Дерек повільно видихнув. Він починав розуміти, що сьогоднішній день буде довшим, ніж планувалося.