Розділ 11. Те, що обираєш сама

До осіннього ярмарку залишалося три дні. Мері дізналася про це від Елеонори, яка з самого ранку ходила будинком із блокнотом у руках і щось постійно викреслювала, дописувала й бурмотіла собі під ніс.

— Якщо хтось знову замовить двісті булочок замість ста, я особисто змушу його їх усі з’їсти, — невдоволено промовила вона, перегортаючи сторінку.

Мері сиділа за кухонним столом із чашкою чаю й не втрималася від усмішки.

— Можливо, вони просто дуже люблять булочки?

Елеонора підняла на неї погляд.

— Люба, я теж люблю булочки. Але двісті — це вже не любов, це злочин проти здорового глузду.

Мері засміялася. Останніми днями вона дедалі частіше ловила себе на тому, що починає чекати ранків. На запах свіжої випічки, голос Елеонори, неквапливі сніданки й навіть на те, як Дерек заходив на кухню з незмінно серйозним обличчям. Вона вже не почувалася тут зовсім чужою. Принаймні не щохвилини.

— До речі, — Елеонора поклала блокнот на стіл, — нам потрібно дещо вирішити.

Мері насторожено підвела очі.

— Що саме?

— Твій одяг.

Вона розгубилася.

— Мій?

— Так, твій. Ти ж збираєшся на ярмарок.

Мері опустила погляд на светр, у якому сиділа.

— Але в мене є одяг.

— Я бачила, що в тебе є. І саме тому вирішила, що ми маємо дещо змінити.

— Чому?

— Бо ти не повинна ходити в одному й тому самому, якщо маєш можливість обрати щось інше.

Мері не знала, що відповісти. У її рюкзаку було лише кілька речей. Усе, що вона змогла взяти із собою, коли тікала з дому. Вона не думала про гарний одяг, коли збирала свої речі. Тоді головне було встигнути піти.

— Я не хочу завдавати вам зайвого клопоту, — тихо сказала вона.

Елеонора зітхнула.

— Мері, у мене є ціла шафа речей, які давно чекають на те, щоб комусь стати в пригоді. А ще є Клер, яка має чудовий смак і завжди знає, де знайти щось гарне. Це не клопіт.

— Але я не можу…

— Можеш, — м’яко перебила її Елеонора. — І можеш не погоджуватися, якщо тобі нічого не сподобається. Ми не збираємося одягати тебе в те, що ти не хочеш носити.

Мері повільно кивнула.

— Добре.

— От і чудово. Тоді після сніданку піднімемося нагору й подивимося, що можна знайти.

***

Кімната для гостей поступово почала нагадувати місце, де справді хтось живе. На тумбочці лежала книжка, яку Дерек позичив Мері. Біля вікна стояла чашка з олівцями, яку принесла Елеонора, а на спинці крісла висів її светр. Це були дрібниці. Але Мері подобалося бачити їх навколо себе. Елеонора принесла кілька речей із великої шафи й розклала на ліжку.

— Ось. Подивимося, що тобі сподобається.

Там були м’які светри, кілька суконь, джинси й теплі кардигани. Одяг був різних кольорів, але переважали спокійні відтінки: бежевий, коричневий, темно-зелений, бордовий. Мері обережно торкнулася рукава одного зі светрів.

— Він такий м’який…

— Кашемір, — пояснила Елеонора. — Трохи примхливий у догляді, зате приємний.

Мері підняла светр і роздивилася його.

— Мені подобається цей колір.

— Тоді приміряй.

Вона нерішуче подивилася на жінку.

— А якщо він мені не підійде?

— Тоді знайдемо інший.

— А якщо…

Елеонора усміхнулася.

— Мері, ми тут не складаємо іспит. Тобі не потрібно вгадувати правильну відповідь.

Дівчина опустила очі й ледь усміхнулася. За кілька хвилин вона вийшла з-за ширми в темно-зеленому светрі та простих чорних джинсах. Светр був трохи вільний, із довгими рукавами, які майже закривали пальці. Елеонора задоволено оглянула її.

— Ну ось. Дуже гарно.

Мері подивилася на себе в дзеркало. Вона не звикла до нових речей. Не звикла до того, що може приміряти щось просто тому, що їй подобається.

— Мені теж подобається, — тихо сказала вона.

— Тоді залишаємо.

Елеонора відклала ще кілька речей, і вони продовжили приміряти. Зрештою Мері обрала теплий бежевий кардиган, темну сукню й той самий зелений светр.

— А тепер взуття, — оголосила Елеонора.

— Взуття?

— Звичайно. На ярмарку доведеться трохи ходити.

Мері подивилася на свою ногу.

— Я не впевнена, що зможу довго.

— І не треба. Ми знайдемо зручне взуття, а якщо втомишся — сядеш відпочити.

Елеонора говорила про це так просто, ніби втомитися й сісти було цілком нормально. Мері подумала, що, можливо, колись і сама зможе ставитися до себе так само.

***

Коли вони спустилися вниз, у вітальні вже була Клер. Вона сиділа на дивані з великою сумкою біля ніг і переглядала якісь папери. Побачивши Мері, усміхнулася.

— Привіт! Як ти сьогодні?

— Добре, дякую.

— Рада чути. Кісточка вже не турбує?

— Трохи, але значно менше.

Клер підвелася й підійшла ближче.

— Ти чудово виглядаєш.

Мері зніяковіла й торкнулася рукава светра.

— Це Елеонора допомогла мені обрати.

— У неї хороший смак.

— Я все чую! — долинуло з кухні.

Клер засміялася.

— Я прийшла не лише поговорити. Ми з Еммою та Грейс сьогодні готуємо прикраси для ярмарку. Хотіла запитати, чи не хочеш приєднатися.

Мері завмерла.

— Я?

— Так. Нічого складного. Будемо робити стрічки для наметів, прикрашати кошики й готувати маленькі композиції з осіннього листя.

Мері на мить опустила очі. Їй хотілося погодитися. Але водночас вона хвилювалася. Вона знала Емму й Клер, але Грейс ще не зустрічала. І думка про те, що доведеться провести кілька годин серед людей, викликала знайоме стискання в грудях.

— Ти не мусиш, — одразу додала Клер. — Просто подумала, що тобі може бути цікаво.

— А якщо я буду заважати?

Клер лагідно похитала головою.

— Тоді ми дамо тобі найважливішу роботу.

Мері здивовано подивилася на неї.

— Яку?

— Стежити, щоб Емма не з’їла всі солодощі, які ми готуємо для дітей.