Розділ 10. Запрошення

Мері дочитала першу главу детективу й вирішила, що Дерек мав рацію: історія справді була цікавою. Настільки цікавою, що вона ледь не пропустила обід. Коли Елеонора вдруге покликала її вниз, Мері поспіхом закрила книжку, поклала її на тумбочку й підвелася. Нога вже майже не турбувала, хоча вона все ще рухалася обережно. У коридорі вона зіткнулася з Дереком. Точніше, мало не зіткнулася. В останню мить Мері зупинилася, а він відступив убік, даючи їй простір.

— Куди так поспішаєш?

— На обід. Елеонора покликала.

— Вона покликала тебе десять хвилин тому.

Мері здивовано подивилася на нього.

— Звідки ти знаєш?

— Бо вона встигла зайти до мого кабінету й повідомити, що ти, мабуть, знайшла спосіб зникнути в книжці.

Мері відчула, як щоки потеплішали.

— Я не помітила, як минув час.

— Це хороший знак. Значить, книжка тобі подобається.

— Дуже.

Вона усміхнулася, і Дерек на мить затримав на ній погляд. Йому подобалося, коли вона говорила про те, що їй цікаво. У такі моменти Мері забувала бути настороженою. Її голос ставав жвавішим, очі світилися, а слова більше не доводилося витягувати обережними запитаннями. Він хотів бачити її такою частіше.

— Після обіду можеш продовжити, — сказав він.

— Я й не збиралася припиняти читати назавжди.

— Добре. А то я вже почав хвилюватися за долю детектива.

Мері засміялася.

— Ти ж навіть не знаєш, що там відбувається.

— Саме тому й хвилююся.

Вона похитала головою, усміхаючись, і пішла до сходів. Дерек дивився їй услід трохи довше, ніж потрібно. Його ведмідь був цілком задоволений.

Вона сміється.

— Я помітив.

Зроби так, щоб сміялася ще.

— У мене є робота.

Нудна робота.

Дерек стиснув щелепи й попрямував до кабінету. Він починав підозрювати, що його власний ведмідь остаточно втратив повагу до керівника клану.

***

Після обіду Елеонора попросила Мері допомогти їй перебрати кілька пакетів із продуктами, які привезли з селища. Робота була нескладною: розкласти овочі, перевірити фрукти й віднести кілька банок до комори. Мері охоче погодилася.

Їй подобалося перебувати на кухні. Тут завжди щось відбувалося, пахло їжею, а Елеонора могла без упину розповідати історії про людей, яких Мері ще не знала.

— Ось це поставимо на нижню полицю, — пояснила жінка, передаючи їй кошик із яблуками. — А ці груші залишимо на столі. Якщо заховати їх у комору, Дерек забуде, що вони існують.

— Він не любить груші?

— Він любить усе, що можна швидко з’їсти між двома справами. Але якщо треба знайти щось у власній коморі, раптом стає сліпим.

— Я чую, Елеоноро, — пролунав голос із дверей.

Елеонора навіть не обернулася.

— Чудово. Тоді знайдеш собі грушу сам.

Дерек увійшов до кухні з папкою в руках.

— Мені потрібна твоя допомога.

Мері відразу випросталася.

— Звичайно.

Він подивився на неї.

— Я звертався до Елеонори.

Мері завмерла.

— Ой. Вибачте.

Дерек насупився, а тоді повільно видихнув.

— Ти можеш допомагати, коли хочеш. Але не мусиш відгукуватися на кожне прохання, яке чуєш у будинку.

Вона опустила очі.

— Я просто подумала…

— Знаю, — спокійно відповів він. — Я не дорікаю тобі.

Елеонора витерла руки рушником і забрала в нього папку.

— Що сталося?

— Ітан передав список речей, які треба підготувати до осіннього ярмарку. Я хотів перевірити, чи все вже замовили.

— Усе, крім тканини для дитячих наметів.

— Я поговорю з постачальником.

Елеонора перегорнула сторінку.

— А ще нам потрібні люди, які допоможуть із прикрасами.

— Поговори з Клер.

— Уже говорила. Вона погодилася.

Мері слухала їхню розмову, намагаючись не заважати. Осінній ярмарок.

Вона пам’ятала, як Елеонора згадувала його раніше. Тоді ця подія здавалася чимось далеким, майже нереальним. Тепер Мері вперше замислилася, як це — бути серед людей, які збираються разом не через біду чи необхідність, а просто для того, щоб провести день поруч.

— А що роблять на ярмарку? — несміливо запитала вона.

Дерек і Елеонора одночасно повернулися до неї.

— Багато чого, — відповіла Елеонора. — Продають домашню випічку, мед, варення, прикраси. Діти бігають між наметами, дорослі розмовляють, хтось грає музику. А ввечері ми запалюємо ліхтарі.

— Це красиво?

— Дуже, — запевнила Елеонора. — Особливо коли вже темніє й усе селище світиться.

Мері уявила маленькі вогники над вулицями, запах пирогів і дитячий сміх. Їй захотілося побачити це на власні очі. Але бажання швидко змінилося сумнівом. Вона не знала, чи буде доречною серед усіх цих людей. Не знала, як поводитися, про що говорити й чи не почнуть незнайомці ставити запитання про її минуле.

— А ти підеш? — запитала вона в Дерека.

— Я маю бути там. Я відповідаю за організацію.

— Зрозуміло.

Він помітив, як її погляд на мить згас.

— Чому запитуєш?

Мері зніяковіла.

— Просто хотіла знати.

Вона не наважилася сказати більше. Дерек не став змушувати її. Він уже починав розуміти, що іноді Мері потрібен час, аби самій сформулювати те, чого вона хоче.

— Якщо ти захочеш піти, я допоможу тобі підготуватися, — сказав він. — Але рішення за тобою.

Мері підняла очі.

— Навіть якщо я нікого там не знаю?

— Тоді познайомишся.

— А якщо я втомлюся?

— Підемо додому.

— А якщо…

Вона зупинилася, усвідомивши, скільки запитань ставить.

— Вибач. Я забагато питаю.

— Мері.

Вона замовкла.

— Ти можеш запитувати скільки потрібно.

У його голосі не було роздратування. Вона повільно кивнула.

— Добре.

— І ще одне, — додав Дерек. — Тобі не потрібно вирішувати сьогодні.