Розділ 9. Маленька помічниця

Наступного ранку Мері прокинулася раніше, ніж зазвичай. Вона ще трохи полежала, дивлячись у вікно, за яким повільно світлішало небо. Її кісточка вже майже не боліла, а подряпини на руках поступово загоювалися. Лікар учора сказав, що за умови обережності вона незабаром зможе нормально ходити.

Ця новина чомусь принесла їй не лише полегшення, а й легке хвилювання. Поки вона відновлювалася, усе було просто: відпочивати, їсти, пити воду й дозволяти іншим допомагати. Але що робити далі, коли вона одужає? Мері не мала відповіді. Вона не знала, де шукати роботу, як орендувати житло й навіть як дістатися до найближчого міста. У неї не було грошей, документів, телефону чи людини, якій вона могла б зателефонувати.

Думки поступово ставали важчими. Мері стиснула край ковдри.

Не зараз. Не потрібно вирішувати все сьогодні.

Вона повторила це подумки кілька разів, а потім підвелася, вмилася й одягнулася. Сьогодні вона хотіла хоча б трохи допомогти Елеонорі. Не тому, що мусила відплатити за їжу й кімнату. Принаймні вона дуже хотіла в це повірити.

Просто їй подобалося, коли поруч із нею хтось усміхався. А ще вона хотіла відчути, що може бути корисною не лише тоді, коли тихо лежить у ліжку й дозволяє про себе піклуватися.

***

На кухні Елеонора вже чаклувала над сніданком.

— Доброго ранку, сонечко! — привіталася вона, помітивши Мері у дверях. — Як почувається наша мандрівниця?

— Краще, дякую.

— Чудово. Тоді сідай, зараз усе буде готове.

Мері трохи помовчала, а тоді несміливо запитала:

— Можливо, я можу чимось допомогти?

Елеонора повернулася до неї.

— Можеш. Розкажеш мені, як спалося.

Мері здивовано кліпнула.

— Але… я мала на увазі на кухні.

— А я мала на увазі, що розмова теж може бути допомогою. Особливо коли я вже двадцять хвилин сперечаюся з тостером.

Мері перевела погляд на кухонну стільницю.

— Він зламався?

— Ні. Просто вирішив, що хліб має бути чорним.

Мері не стримала усмішки.

— Може, треба встановити меншу потужність?

Елеонора застигла, а тоді повільно повернулася до тостера.

— Знаєш, а це може спрацювати.

За кілька хвилин на тарілці лежали дві цілком пристойні скибочки хліба. Елеонора подивилася на них так, ніби вони щойно разом здобули перемогу у важливій війні.

— Мері Ларсон, ти щойно врятувала мій сніданок.

— Я лише повернула перемикач.

— Не применшуй своїх заслуг. Саме так починаються великі кар’єри.

Мері засміялася. І цього разу сміх вийшов легким, природним. Вона не злякалася власного голосу й не стала поспіхом прикривати його кашлем. Елеонора це помітила, але нічого не сказала. Лише повернулася до плити, дозволивши цій маленькій радості залишитися між ними без зайвих слів.

— До речі, — промовила вона за хвилину, — якщо тобі хочеться допомогти, можеш розкласти серветки на столі. Тільки без подвигів. Лікар сказав, що ногу треба берегти.

— Добре.

Мері взяла серветки й почала акуратно розкладати їх біля тарілок. Це було просте завдання. Зовсім таке ж маленьке. Але ніхто не стояв над нею, перевіряючи кожен рух. Ніхто не вимагав зробити все швидше. Коли одна серветка лягла криво, Елеонора не насварила її, а просто пересунула тарілку.

— Ось так буде зручніше.

— Вибачте, я…

Мері замовкла.

Елеонора підняла брову.

— Що ми говорили про вибачення?

Мері опустила очі, проте на губах з’явилася маленька усмішка.

— Що їх не потрібно казати за кожну дрібницю.

— Правильно. А тепер сідай снідати, поки я не вирішила доручити тобі керування всім будинком.

— Я б не впоралася, — тихо сказала Мері.

— Ніхто не вміє керувати всім будинком у перший день. Навіть Дерек.

— Я все чую, — пролунав голос із дверей.

Мері обернулася. Дерек стояв на порозі кухні, тримаючи в руці телефон. На ньому були темні штани й сіра футболка, а обличчя мало той вираз, який, судячи з усього, означав, що хтось уже встиг випробувати його терпіння. Елеонора навіть не здригнулася.

— Чудово. Тоді, можливо, ти нарешті навчишся слухати корисні поради.

— Я слухаю.

— Але не завжди виконуєш.

— Це різні речі.

— Саме це я й мала на увазі.

Мері тихенько засміялася, а Дерек перевів на неї погляд. На мить його суворість пом’якшала.

— Бачу, ви вже знайшли спільну мову.

— Твоя кухня тепер під моїм контролем, — серйозно повідомила Елеонора.

— Мені варто хвилюватися?

— Дуже.

Дерек похитав головою й сів за стіл. Він помітив, що Мері не просто стояла поруч з Елеонорою, а справді допомагала їй. Її плечі були трохи розслаблені, а на обличчі з’явився вираз зосередженості, якого раніше він майже не бачив. Вона почувалася потрібною. І це було добре. Але водночас його ведмідь невдоволено заворушився.

Вона має відпочивати.

Вона допомагає, а не тягне на собі колоду, — подумки відповів Дерек.

Нога.

Я бачу її ногу.

Тоді посади її поруч.

Дерек ледь помітно скривився.

— Щось сталося? — запитала Мері, помітивши його вираз обличчя.

— Ні.

Елеонора поставила перед ним чашку кави.

— Знову сперечаєшся сам із собою?

— Ні.

— Зрозуміло.

Мері не знала, чому Елеонора так сказала, але вирішила не запитувати. Деякі речі в цьому будинку поки що залишалися для неї загадкою.

***

Після сніданку Дерек збирався до свого кабінету, коли Мері зупинила його біля сходів.

— Дереку?

Він одразу обернувся.

— Так?

Вона нервово зчепила пальці.

— Я хотіла запитати… Чи можу я сьогодні трохи пройтися будинком? Не тільки між кімнатою й кухнею.

Він кілька секунд мовчав. Не тому, що не хотів дозволити їй це. А тому, що його перша реакція була звичною: сказати, що вона ще не цілком одужала, що краще почекати, що він сам вирішить, коли їй буде безпечно. Проте Мері не питала, чи він вважає це розумним. Вона питала, чи може сама спробувати.