Розділ 8. За порогом

Мері прокинулася від сонячного світла, що пробивалося крізь штори. Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись на стелю, і намагалася зрозуміти, чому їй так незвично спокійно. А потім згадала. Вона більше не була в батьковому домі.

Тут ніхто не грюкав дверима, не лаявся через дрібниці й не змушував її вгадувати настрій за звуком кроків. Тут можна було прокинутися, не прислухаючись до того, чи хтось іде коридором.

Мері повільно сіла на ліжку й обережно опустила ноги на підлогу. Кісточка ще трохи нила, але вже не так сильно. Вона могла ходити, якщо не поспішала. Сьогодні їй хотілося побачити, що знаходиться за вікном. Від цієї думки стало водночас радісно й страшно.

Мері одягнула чисті джинси та м’який светр, які напередодні принесла місіс Говард, розчесала волосся й затрималася перед дзеркалом. Вона виглядала майже так само, як раніше. Ті самі блакитні очі, русяве волосся, трохи бліде обличчя. Але тепер на її руках були акуратні пов’язки, а в очах — щось нове. Невеличка іскра цікавості, яка ще зовсім недавно здавалася розкішшю.

Мері тихо вийшла з кімнати. На першому поверсі пахло свіжим хлібом і кавою. З кухні долинав голос Елеонори, яка, судячи з інтонації, уже встигла посваритися з кимось через щось абсолютно неважливе.

— Я лише запитав, чи є ще млинці, — пролунав чоловічий голос.

— А я лише відповіла, що вони не з’являються на тарілці самі собою, містере Тейн.

Мері мимоволі всміхнулася. Вона спустилася сходами й зазирнула до кухні. Дерек сидів за столом із чашкою кави в руці. На ньому була темна футболка, яка облягала широкі плечі, а коротке волосся стирчало в різні боки так, ніби він узагалі не витрачав часу на спроби привести його до ладу. Побачивши Мері, він одразу відклав чашку.

— Доброго ранку.

— Доброго ранку, — тихо відповіла вона.

Його погляд ковзнув до її ніг.

— Як кісточка?

— Краще. Уже майже не болить.

— «Майже» — це не «не болить».

Мері трохи зніяковіла.

— Але я можу ходити.

— Я бачу.

Дерек стримав бажання негайно відправити її назад до ліжка. Лікар казав, що їй потрібен відпочинок, але не забороняв потроху рухатися. А його ведмідь узагалі не хотів, щоб вона відходила від нього далі ніж на кілька кроків.

Вона прокинулася. Вона тут. Усе добре.

— Ти вже снідала? — запитав він.

Мері похитала головою.

— Тоді сідай.

Вона послухалася й зайняла місце навпроти. Елеонора поставила перед нею тарілку з млинцями, фруктами й маленькою мисочкою меду.

— Сьогодні в нас особливий сніданок, — оголосила жінка.

— Чому? — здивувалася Мері.

— Бо я вирішила, що звичайні вівсяні пластівці не можуть бути єдиною радістю в житті людини.

— Елеоноро, ти вчора казала, що млинці — це зайва робота, — зауважив Дерек.

— А ти вчора казав, що не голодний, а потім з’їв половину вечері.

— Я був голодний.

— От і я сьогодні передумала.

Мері тихенько засміялася. Обидва дорослих подивилися на неї. Вона одразу опустила очі, ніби зробила щось недоречне.

— Вибачте…

— За що? — запитали Дерек і Елеонора одночасно.

Мері розгублено кліпнула. Елеонора зітхнула й поставила руки на боки.

— Ох, дівчинко. Нам, мабуть, доведеться домовитися про одне правило.

— Яке?

— Якщо тобі хочеться сміятися, смійся. Якщо хочеться їсти — їж. Якщо хочеться млинців — бери ще. І жодних вибачень за це.

Мері несміливо глянула на Дерека. Він кивнув.

— Гарне правило.

— Тоді добре, — прошепотіла вона й узяла ще один маленький шматочок млинця.

Елеонора задоволено всміхнулася, а Дерек повернувся до своєї кави, приховуючи ледь помітну усмішку. Він міг годинами керувати зборами, розбирати суперечки й ухвалювати рішення, від яких залежало ціле селище. Але чомусь те, як Мері нарешті переставала боятися взяти додатковий шматочок їжі, здавалося йому важливішим за половину справ, які чекали на його столі.

***

Після сніданку Мері затрималася біля вікна у вітальні. За склом простягався просторий двір. Доріжка вела від будинку до дерев’яної огорожі, за якою виднілися сусідні будинки. Далі починалася вулиця, а за нею — ліс, густий і темний, зовсім не схожий на той, у якому вона провела останні години перед тим, як знепритомніти.

Там, у лісі, їй було страшно. А зараз вона хотіла побачити його знову. Не тому, що мусила кудись тікати. Просто тому, що могла вийти надвір, якщо захоче.

— Хочеш прогулятися? — запитав Дерек позаду.

Мері здригнулася від несподіванки, але вже не так сильно, як раніше.

— Я… можна?

Він насупився.

— Мері, тобі не потрібно питати дозволу на кожну річ.

Вона опустила погляд.

— Я просто не знаю, що тут можна.

У його голосі зникла суворість.

— Тоді запитуй, якщо не знаєш. Я поясню. Але ти можеш вийти у двір, коли захочеш. Це не заборонено.

Мері знову подивилася у вікно.

— Я хотіла б.

— Добре. Ходімо повільно.

Вона повернулася до нього.

— Ти не зайнятий?

— Зайнятий.

Мері відразу зніяковіла.

— Тоді я можу…

— Але маю десять хвилин, — спокійно закінчив він. — І хочу провести їх із тобою. Це не означає, що ти заважаєш мені працювати.

Вона не знала, що відповісти на таку просту фразу. Тому лише кивнула. Дерек узяв із вішалки легку куртку й простягнув їй. Коли Мері не відразу потягнулася до неї, він не став наполягати, а просто запитав:

— Допомогти?

— Будь ласка.

Він обережно підтримав куртку, щоб їй було зручніше просунути руки в рукави. Його великі пальці ледь торкнулися її плечей, і Мері відчула дивне тепло, що розлилося десь під ребрами. Вона не розуміла, чому поруч із цим суворим чоловіком іноді хвилювалася зовсім не так, як раніше. Не від страху. Принаймні не тільки від нього. Дерек теж помітив її збентеження, але нічого не сказав. Його ведмідь був надто задоволений тим, що вона дозволила йому допомогти.