Розділ 7. Гості

Мері почула дитячий сміх ще до того, як побачила когось у коридорі. Вона саме сиділа біля вікна, розглядаючи дерева за склом. Після сніданку лікар дозволив їй трохи походити кімнатою, але наказав не перевтомлюватися. Тож вона влаштувалася в кріслі з чашкою чаю й намагалася звикнути до думки, що сьогодні їй не потрібно нікуди тікати. Сміх повторився. Потім пролунав жіночий голос:

— Лілі, не біжи сходами!

— Але я хочу побачити дядька Дерека!

— Ти побачиш його за кілька секунд. Якщо не впадеш раніше.

Мері здивовано підняла голову. У будинку були гості. Вона поставила чашку на столик і прислухалася. Їй хотілося дізнатися, хто прийшов, але водночас вона не знала, чи варто виходити зі своєї кімнати. Можливо, гості не знали про неї. Можливо, її присутність була небажаною. Мері вже почала переконувати себе, що краще залишитися тут, коли в двері постукали.

— Мері? — почувся голос Дерека. — Можна?

— Так.

Він відчинив двері й залишився на порозі.

— До мене приїхав Нейт із дружиною та дітьми.

Мері міцніше обхопила чашку долонями.

— О.

Дерек помітив її реакцію.

— Вони знають, що ти тут. Але ти не зобов’язана з ними знайомитися сьогодні, якщо не хочеш.

Вона подивилася на нього.

— Вони сердитимуться?

— Через те, що ти не хочеш знайомитися?

Мері невпевнено кивнула.

— Ні, — відповів він. — А якщо Нейт раптом почне сердитися через таку дурницю, я виставлю його за двері.

— Я все чую! — гукнув хтось знизу.

Дерек навіть не кліпнув.

— Бачиш? Він уже випробовує моє терпіння.

Мері тихо засміялася.

— Я можу спуститися, — сказала вона після короткої паузи. — Якщо це не заважатиме.

— Ти нікому не заважатимеш.

Він промовив це так упевнено, що Мері не знайшла причин сперечатися.

— Добре.

Дерек простягнув їй руку, але не наполягав, щоб вона її взяла. Мері підвелася, обережно перенесла вагу на здорову ногу й сама зробила кілька кроків до дверей.

— Я готова.

Дерек кивнув.

— Тоді ходімо.

***

Нейт Каллахан сидів у вітальні так, ніби це був його власний будинок. На журнальному столику стояла чашка кави, поруч лежала дитяча куртка, а біля дивана Лілі намагалася переконати молодшого брата, що саме вона повинна першою вибрати печиво. Емма сиділа поруч і спостерігала за дітьми з виразом людини, яка давно навчилася приймати хаос як невіддільну частину життя.

— Я сказав, що печиво буде після обіду, — нагадав Нейт.

— Але ти сам узяв одне, — зауважила Лілі.

Нейт подивився на печиво у власній руці.

— Це зовсім інша ситуація.

— Чому?

— Тому що я дорослий.

Лілі замислилася.

— Це несправедливо.

Емма тихо пирхнула.

— Вона має рацію, любий.

— Я починаю шкодувати, що навчив вас обох говорити.

Саме в цей момент у вітальні з’явився Дерек.

— Я бачу, у вас усе під контролем.

Нейт повернувся до нього.

— Абсолютно. Ми вже обговорили справедливість, права людини й печиво.

— І дійшли висновку, що ти поганий тато, — додала Емма.

— Зрадники. У моєму власному домі такого не було б.

— Бо в твоєму домі діти не живуть, — сухо відповів Дерек.

Нейт приклав руку до грудей.

— Ось за це я тебе й люблю.

— Тільки не починай.

— Не хвилюйся. Я зберігаю свої найкращі промови для особливих випадків.

Дерек уже відкрив рота, щоб відповісти, але помітив Мері, яка стояла позаду нього. Вона трималася трохи осторонь, обережно спираючись рукою на поручень. Її погляд ковзнув по незнайомих обличчях і відразу опустився. Усмішка Нейта стала спокійнішою. Він підвівся.

— Привіт. Ти, мабуть, Мері. Я Нейт. А це моя дружина Емма, наша донька Лілі й син Ноа.

Емма теж підвелася, але не стала наближатися.

— Рада познайомитися з тобою, Мері.

— Доброго дня, — тихо відповіла дівчина. — Мені теж приємно.

Лілі тим часом розглядала її з неприхованою цікавістю. Мері помітила це й трохи розгубилася.

— Лілі, — м’яко сказала Емма, — не витріщайся, люба.

— Я не витріщаюся. Я дивлюся.

— Це майже одне й те саме.

Дівчинка зітхнула, але очей від Мері не відвела. Нарешті вона зробила крок уперед.

— Ти красива.

Мері завмерла.

— Дякую, — прошепотіла вона.

— У тебе дуже гарне волосся. Воно довге, як у принцеси. А ти вмієш заплітати коси?

— Трохи.

— А мені заплетеш?

— Лілі, не став стільки запитань одразу, — попросила Емма.

Дівчинка задумалася.

— Добре. Тоді тільки одне.

Вона знову подивилася на Мері.

— Ти будеш із нами гратися?

Запитання прозвучало так щиро, що Мері не змогла стримати маленької усмішки.

— Можливо. Коли моя нога одужає.

— У тебе болить нога?

— Трохи.

Лілі відразу стала серйозною.

— Тоді тобі треба відпочивати. Я теж не люблю, коли щось болить.

Вона подумала й додала:

— Але коли одужаєш, я покажу тобі свої іграшки. У мене є ведмедик, який уміє літати.

Нейт повільно повернув голову до доньки.

— Перепрошую, що?

— Він уміє літати.

— Лілі, твій ведмедик не вміє літати.

— Уміє. Просто ти ніколи не бачив.

Емма прикрила усмішку долонею. Дерек подивився на Нейта.

— Схоже, у твоєї доньки є таємниці.

— Я відчуваю, що мене обманювали всі п’ять років мого батьківства.

Мері тихо засміялася. І цього разу всі почули її сміх. Вона одразу зніяковіла, але Емма лише тепло усміхнулася, а Лілі, здається, вирішила, що сміх — це найкраща відповідь на будь-яку розмову.

— Ти смішна, — оголосила дівчинка.

— Я? — здивувалася Мері.

— Ні, дядько Дерек. Але ти теж смієшся, коли він говорить дурниці.

Нейт голосно розреготався.

— О, ця дитина мені подобається.