Розділ 6. Маленький крок

Наступного ранку Мері прокинулася від запаху свіжого хліба. Вона ще кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись на світлу стелю, намагаючись згадати, де перебуває. Потім пам’ять повернулася: тепла кімната, чиста постіль, місіс Говард, яка жартувала про пральну машину, і великий чоловік із суворим обличчям, що приніс їй воду. Дерек. Мері повільно сіла на ліжку й прислухалася.

У будинку вже вирувало життя. Десь унизу дзенькнув посуд, хтось пройшов коридором, а з кухні долинув жіночий голос. За вікном співали птахи. Усе було таким звичайним. І саме це трохи лякало.

Вона не знала, як поводитися в домі, де люди могли сміятися вранці, не боячись, що хтось розсердиться. Де двері відчинялися й зачинялися без грюкоту. Де кроки в коридорі не змушували її затамовувати подих.

Мері опустила ноги на підлогу. Кісточка ще боліла, але вже не так сильно. Вона обережно підвелася, тримаючись за край ліжка, й зробила кілька кроків до крісла, на якому лежав її одяг.

Зупинилася. Потім зробила ще один крок. Їй хотілося побачити кухню. Просто подивитися. Можливо, подякувати Елеонорі за вчорашній обід. Можливо, запитати, чи потрібна їй допомога. Мері повільно переодягнулася, акуратно склала нічну сорочку й поправила светр. Розчесала волосся пальцями, а потім зібрала його в не надто охайну косу.

Коли підійшла до дверей, знову зупинилася.

Я можу просто запитати, — нагадала вона собі.

Це здавалося простим. Набагато простішим, ніж було насправді. Та вона все одно відчинила двері.

***

Дерек саме спускався сходами, коли побачив її в коридорі. Він зупинився. Мері теж завмерла, міцніше вчепившись пальцями в поручень. На ній був світлий светр, який трохи сповзав з одного плеча, і темні штани. Волосся вона заплела в косу, але кілька пасом уже вибилися й обрамляли обличчя. Вона виглядала маленькою. Надто маленькою в цьому великому будинку. І водночас у ній було щось таке, від чого його ведмідь одразу підняв голову.

Вона встала.

Бачу.

Вона могла впасти.

Не впала.

Підійди до неї.

Дерек зробив крок, але Мері інстинктивно напружилася. Він зупинився.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго ранку.

Її голос був тихим, але вже не таким невпевненим, як учора. Дерек перевів погляд на її ногу.

— Як почуваєшся?

— Краще. Трохи болить, але я можу ходити.

— Лікар сказав не навантажувати її.

Мері опустила очі.

— Я пам’ятаю.

Він помітив, як її плечі почали опускатися, і змусив себе говорити спокійніше.

— Я не збираюся сварити тебе. Просто хочу переконатися, що ти не зробиш собі гірше.

Вона повільно підняла погляд.

— Я хотіла піти на кухню.

— Навіщо?

Мері зніяковіла.

— Я хотіла подякувати Елеонорі. І… запитати, чи можу чимось допомогти.

Дерек мовчав кілька секунд. Його першим бажанням було відправити її назад у ліжко, принести сніданок нагору й переконатися, що вона не зробить жодного зайвого кроку. Але він згадав слова Нейта.

Не намагайся вирішити все за один день.

— Гаразд, — сказав він.

Мері здивовано кліпнула.

— Гаразд?

— Я проведу тебе на кухню. Якщо нога почне боліти сильніше, повернемося.

Вона нерішуче кивнула. Дерек не простягнув їй руку відразу. Замість цього запитав:

— Тобі потрібна допомога?

Мері подивилася на сходи, потім на свою ногу.

— Мабуть, так.

Він запропонував їй руку. Вона обережно поклала на неї свою долоню. Її пальці були прохолодними й легкими. Дерек міг би підняти її однією рукою, але лише підтримував, поки вони повільно спускалися сходами. Кожен крок вимагав від Мері уваги. Вона дивилася під ноги, боячись послизнутися, а Дерек підлаштував свій темп під її рухи. Він не підганяв. Не наказував. Просто йшов поруч. І для Мері це було майже незвичною розкішшю.

***

Кухня виявилася великою й світлою. Біля вікна стояв дерев’яний стіл, на полицях акуратно розміщувався посуд, а на плиті щось тихо кипіло. Пахло хлібом, корицею й кавою. Елеонора стояла біля робочої поверхні, розкладаючи сніданок на тарілки. Побачивши Мері, вона широко всміхнулася.

— Доброго ранку, люба! Як добре, що ти спустилася.

Мері зупинилася біля дверей.

— Доброго ранку. Я хотіла подякувати вам за вчорашній обід. Він був дуже смачний.

— О, я рада це чути. Але якщо ти хвалитимеш мене щодня, я почну готувати ще більше, а тоді ми всі будемо змушені купувати новий одяг.

Мері засміялася тихенько, майже пошепки. Елеонора вдала, що не помітила її збентеження.

— Сідай, люба. Сніданок майже готовий.

— Я можу допомогти?

Жінка на мить задумалася.

— Можеш поставити серветки на стіл. Вони лежать у тій шухляді.

Мері одразу кивнула.

— Добре.

Вона зробила кілька кроків до шухляди, але Дерек, який ішов за нею, ледь помітно напружився, коли побачив, як вона перенесла вагу на поранену ногу. Ведмідь усередині нього негайно обурився.

Їй боляче.

Трохи.

Вона не повинна нічого робити.

Вона хоче допомогти.

Тоді ми можемо допомогти замість неї.

Дерек подумки змусив себе замовкнути. Мері дістала серветки, повернулася до столу й почала розкладати їх поруч із тарілками. Вона робила це уважно, намагаючись, щоб усе виглядало охайно. Коли закінчила, подивилася на Елеонору.

— Так правильно?

— Ідеально, — відповіла та.

Мері ледь усміхнулася. Це була зовсім маленька справа. Серветки, кілька тарілок, звичайний кухонний стіл. Але вона зробила щось сама. І ніхто не сказав, що цього недостатньо.

— Тепер сніданок, — оголосила Елеонора. — Дереку, сідай.

— Я маю справи.

— Вони почекають.

— Міссіс…

— Дереку.

Він подивився на неї. Вона подивилася на нього. За кілька секунд Дерек мовчки відсунув стілець. Мері спостерігала за ними з ледь помітним подивом.