Розділ 5. Тут не потрібно заслуговувати

До обіду Мері встигла тричі запитати, чи може вже вставати з ліжка, і тричі почути від лікаря Міллера, що їй варто набратися терпіння. На третій раз лікар зняв окуляри й подивився на неї поверх них.

— Мері, я розумію, що лежати цілий день нудно. Але твоя нога потребує відпочинку, а організм — відновлення. Ти довго була на холоді, сильно виснажилася й отримала кілька неприємних подряпин. Це не мине за одну ніч.

— Я розумію, — тихо відповіла вона.

— Чудово. Тоді домовимося так: сьогодні ти відпочиваєш, п’єш достатньо води й нормально їси. Завтра подивимося, як почуватимешся.

Мері кивнула.

— А якщо мені стане краще сьогодні?

Лікар усміхнувся.

— Тоді ти почуватимешся краще сьогодні. Але це не означає, що потрібно бігти марафон.

Вона несміливо всміхнулася у відповідь.

— Я не збиралася бігти марафон.

— От і чудово. Бо я не взяв із собою медаль.

Від дверей почувся низький голос:

— Докторе, ви закінчили?

Дерек стояв, схрестивши руки на грудях. Міллер повільно повернув голову.

— Ти знаєш, Тейне, іноді мені здається, що ти вважаєш мене особистим лікарем своєї параної.

— Я вважаю тебе лікарем, який повинен стежити за станом моєї гості.

— Твоєї гості, — повторив Міллер із виразною усмішкою. — Звичайно.

Дерек примружився.

— Щось не так із цим формулюванням?

— Абсолютно нічого.

Лікар зібрав свої речі й повернувся до Мері.

— Якщо щось болітиме сильніше або відчуєш слабкість, одразу клич когось. Не намагайся терпіти мовчки, добре?

— Добре. Дякую вам.

— Одужуй, дівчинко.

Коли він вийшов, Дерек залишився біля дверей. Мері подивилася на нього.

— Він дуже добрий.

— Міллер?

— Так.

— Не кажи йому цього. Він стане нестерпним.

Знизу, наче на підтвердження його слів, долинув голос лікаря:

— Я все чув, Тейне!

Мері не втрималася й тихенько засміялася. Звук був ледь чутним, майже несміливим. Вона відразу прикрила рот рукою, ніби не була впевнена, чи дозволено їй так поводитися. Але Дерек усміхнувся. Лише кутиками губ, та цього вистачило, щоб його суворе обличчя на мить стало зовсім іншим.

— Бачиш? — сказав він. — Я ж попереджав.

Мері знову всміхнулася. І цього разу не сховала усмішку так швидко.

***

За пів години в двері постукала жінка.

— Можна, люба?

Мері випросталася.

— Так, звісно.

До кімнати увійшла невисока жінка років п’ятдесяти з м’яким обличчям, сивуватими пасмами у темному волоссі й теплими карими очима. На ній була проста сукня, а на передпліччі висів світлий рушник. У руках вона тримала складений одяг.

— Я місіс Говард, — представилася вона. — Але ти можеш називати мене просто Елеонорою. Тут усі так роблять, хоча Дерек і досі вперто називає мене місіс Говард.

— Бо це вічливо, — почувся голос із коридору.

Жінка навіть не обернулася.

— А ти не підслуховуй чужі розмови, хлопче.

Мері завмерла, не знаючи, чи можна їй сміятися. Але Елеонора спокійно підійшла до крісла й поклала на нього одяг.

— Я принесла тобі кілька речей. Вони чисті, зручні й теплі. Можливо, щось підійде.

Мері подивилася на складені штани, м’який светр і футболку.

— Це для мене?

— Ні, для Дерека. Він давно мріяв про светр із квіточками.

З коридору почувся невдоволений звук. Мері здивовано підняла очі. Елеонора тихо розсміялася.

— Звісно, для тебе, люба.

— Але я не можу…

Жінка зупинилася й уважно подивилася на неї.

— Чому?

Мері розгубилася. Вона не знала, як пояснити, що ніколи не звикла отримувати речі просто так. Що навіть старий одяг удома міг стати приводом для докорів. Що вона не розуміла, чим заслужила чужу доброту.

— Я не хочу створювати вам незручності, — нарешті прошепотіла вона.

Обличчя Елеонори пом’якшало.

— Мері, послухай мене. У цьому будинку є пральня, повні шафи постільної білизни й більше рушників, ніж ми здатні використати за все життя. Кілька речей для тебе нічого не змінять. Вона зробила паузу, а тоді додала:

— А от якби ти вирішила випрати всі сорок рушників вручну, я б справді занепокоїлася.

Мері несміливо всміхнулася.

— Я не збиралася прати сорок рушників.

— От і добре. Бо пральна машина тут дуже ревнива й не любить конкурентів.

Дерек, який досі стояв у коридорі, повільно заплющив очі. Він знав Елеонору багато років. Іноді йому здавалося, що вона була єдиною людиною в селищі, яка могла говорити будь-які дурниці з абсолютно серйозним обличчям і змушувати інших їй вірити.

— Дереку, — покликала вона, не відводячи погляду від Мері. — Ти можеш іти. Я впораюся.

— Я нікому не заважаю.

— Ти займаєш половину дверного отвору.

— Це двері замалі.

— Звичайно. Усі двері в цьому будинку змовилися проти тебе.

Мері тихенько засміялася. Дерек глянув на неї. Вона одразу затихла, але цього разу не від страху. Радше від збентеження, бо зрозуміла, що він чув. Він нічого не сказав. Лише кивнув Елеонорі й пішов.

Мені не подобається, що ти їдеш, — пробурмотів ведмідь.

Ти щойно вимагав, щоб я залишив її з Елеонорою.

Я передумав.

Дерек подумки зітхнув. З його ведмедем останнім часом було неможливо домовитися.

***

Елеонора допомогла Мері вибрати одяг, а потім залишила її переодягнутися. Светр виявився трохи завеликим, але неймовірно м’яким. Він пахнув чистою тканиною й чимось квітковим, ледь помітним. Мері провела пальцями по рукаву. Їй подобалося відчуття тепла. Коли вона знову покликала Елеонору, та повернулася з невеликою тацею.

— А ось і обід. Суп, хліб і трохи фруктів.

Мері поглянула на тацю, а потім на жінку.

— Ви самі готували?

— Так. Але не хвилюйся, я не очікую, що ти напишеш мені відгук на п’ять зірок.