Розділ 4. Сніданок для двох

Мері не знала, скільки часу минуло після того, як Дерек залишив її саму. У кімнаті було тихо. За вікном шелестіли дерева, а крізь світлі штори пробивалося м’яке ранкове сонце. На тумбочці стояла порожня чашка, поруч лежала складена серветка. На ліжку, біля її ніг, стояв таця зі сніданком. Мері з’їла майже все.

Спочатку вона намагалася їсти повільно, маленькими шматочками, переконуючи себе, що не потрібно поспішати. Та коли шлунок перестав болісно стискатися від голоду, вона раптом зрозуміла, наскільки сильно зголодніла. Їй стало соромно.

Вона не знала, скільки коштувала ця їжа. Не знала, чим могла б віддячити за чистий одяг, теплу кімнату й допомогу. І найбільше боялася, що одного дня їй скажуть, що вона вже достатньо всім завинила. Мері опустила очі на свої забинтовані руки.

— Я можу допомагати, — прошепотіла вона самій собі. — Я не хочу бути тягарем.

Вона повторила ці слова кілька разів, ніби від цього вони могли стати переконливішими. Коли в двері постукали, Мері здригнулася.

— Можна увійти? — почувся знайомий низький голос.

Дерек. Вона швидко випросталася.

— Так.

Він відчинив двері й зупинився на порозі. На ньому були темні штани й проста чорна футболка, яка напнулася на широких грудях. Волосся трохи стирчало в різні боки, а коротка борода робила його обличчя ще суворішим. У руках він тримав склянку води й невелику тарілку з нарізаними фруктами. Мері розгублено подивилася на тарілку.

— Ви вже приносили мені сніданок.

— Бачу, — спокійно відповів він, кинувши погляд на майже порожню тацю. — Але ти ще нічого не пила.

Вона глянула на склянку.

— Дякую. Вам не потрібно було…

— Мері.

Дівчина замовкла. Дерек поставив воду на тумбочку, але не наблизився до ліжка.

— Ти не мусиш дякувати за кожну дрібницю.

Вона опустила погляд.

— Вибачте.

Він заплющив очі на секунду.

Вона щойно вибачилася за те, що вибачилася.

Його ведмідь невдоволено заворушився десь глибоко всередині.

Вона боїться. Не сердься на неї.

Я не серджуся.

Тоді перестань дивитися так, ніби збираєшся допитувати злочинця.

Дерек ледь помітно стиснув щелепи. Він був ватажком клану. Люди приходили до нього з проблемами, сварками, проханнями й небезпечними новинами. Він умів віддавати накази, ухвалювати рішення й змушувати інших слухати себе. Але жоден із цих навичок не пояснював, як поводитися з тендітною дівчиною, яка лякалася навіть його мовчання.

— Я не хотів тебе налякати, — сказав він нарешті.

Мері здивовано підняла очі.

— Ви мене не лякаєте.

Брехня прозвучала так тихо й невпевнено, що Дерек навіть не став удавати, ніби повірив. Він просто кивнув.

— Гаразд.

І не почав переконувати її в протилежному. Це збило Мері з пантелику. Зазвичай, коли вона говорила щось неправильне, за цим ішли докори. Якщо виправдовувалася — її звинувачували в брехні. Якщо мовчала — у неповазі. А Дерек лише прийняв її відповідь. Наче вона мала право не розповідати всього, що відчувала.

— Як твоя нога? — запитав він.

Мері обережно поворухнула ступнею під ковдрою.

— Трохи болить.

— Лікар огляне тебе ще раз сьогодні. Поки що не намагайся багато ходити.

— Добре.

— Якщо щось знадобиться, скажи мені або поклич жінку, яка допомагає по дому. Її звати місіс Говард. Вона працює тут давно й знає, де що лежить.

Мері кивнула.

— А якщо я захочу… — Вона замовкла, зім’явши край ковдри пальцями. — Якщо захочу допомогти їй?

Дерек насупився.

— Зараз тобі потрібно відпочивати.

Вона відразу притихла.

— Звісно. Вибачте.

Ведмідь у ньому підняв голову.

Вона хотіла допомогти.

Я знаю.

А ти сказав, що не можна.

Дерек подивився на Мері. Її плечі злегка опустилися, а пальці міцніше вчепилися в ковдру. Він раптом зрозумів, що вона почула зовсім не те, що він хотів сказати.

— Послухай, — промовив він трохи м’якше. — Я не забороняю тобі допомагати. Я кажу, що зараз ти поранена й виснажена. Спочатку одужай. А коли почуватимешся краще, зможеш вирішити сама, чим хочеш займатися.

Мері повільно підняла на нього очі.

— Сама?

— Саме так.

Вона ніби перевіряла, чи не приховано в цьому слові якоїсь пастки.

— А якщо я не знатиму, що робити?

— Тоді розберемося.

Відповідь була настільки простою, що Мері не знайшла, що сказати.

Добре, — задоволено озвався ведмідь. — Ти починаєш розуміти.

Я завжди розумів.

Тоді чому вона досі боїться?

Дерек проігнорував це запитання.

— Мері, я хочу дещо з’ясувати, — сказав він. — Але ти не мусиш відповідати, якщо не хочеш.

Її спина знову напружилася. Він помітив це й відразу додав:

— Я не питатиму нічого, до чого ти не готова. Мені просто потрібно знати, чи є хтось, кого слід повідомити, що ти в безпеці.

Мері завмерла. Перед очима промайнув знайомий ґанок. Темні вікна. Двері, які вона так боялася відчиняти, коли поверталася до кімнати батька. Вона стиснула руки на ковдрі.

— Ні, — ледь чутно відповіла дівчина.

Дерек не перебив її.

— Нікому повідомляти..

— Добре.

Він сказав це без здивування, без вимоги пояснити причину. Мері не витримала й подивилася на нього.

— Ви не хочете знати, звідки я прийшла?

— Хочу.

Вона напружилася.

— Але це не означає, що ти зобов’язана розповісти мені все сьогодні, — продовжив Дерек. — Коли будеш готова, поговоримо.

Мері відчула, як у грудях щось болісно стислося. Вона не пам’ятала, коли востаннє хтось залишав їй вибір, не вимагаючи натомість пояснень.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Цього разу Дерек не став нагадувати їй, що не потрібно дякувати. Він лише кивнув.