Розділ 3. Ти в безпеці

Першим повернулося відчуття тепла. Мері не одразу зрозуміла, що саме змінилося. Ще мить тому їй снився холодний ліс, мокре листя під долонями й темрява, яка повільно поглинала все навколо. А тепер під її щокою була м’яка подушка, тіло вкривала тепла ковдра, а десь неподалік тихо потріскував вогонь.

Вона повільно поворухнула пальцями. Боліла голова. Нило все тіло, особливо ноги, а долоні пекли від подряпин.

 Мері спробувала згадати, як опинилася тут, але думки розсипалися на уривки. Дерева. Холод. Вона сиділа біля великого стовбура… А потім нічого.

Мері розплющила очі. Незнайома стеля. Вона завмерла. Кілька секунд дівчина просто дивилася вгору, намагаючись зрозуміти, де перебуває. Над нею не було знайомих тріщин у старій штукатурці. Не було потемнілої плями біля кута, яку вона бачила щоранку протягом багатьох років. Ця стеля була чистою, світлою й зовсім чужою.

Мері різко підвелася. Світ хитнувся.

— Ой…

Вона схопилася за край ковдри, перечекала запаморочення й озирнулася. Простора кімната. Велике ліжко. Дерев’яний комод. Крісло біля вікна. Щільні штори, крізь які пробивалося сіре ранкове світло. А на стільці біля стіни лежав її рюкзак. Мері втупилася в нього. Її речі. Хтось забрав її речі. Думка змусила серце забитися швидше.

Де вона? Хто її сюди приніс? Скільки часу минуло? Чи знає батько, що вона зникла?

Вона відкинула ковдру й спробувала спустити ноги на підлогу. Щиколотка відразу нагадала про себе болем. Мері тихо скрикнула й ухопилася за матрац.

— Не треба так поспішати.

Голос пролунав від дверей. Низький. Глибокий. Чоловічий. Мері здригнулася так сильно, що мало не впала назад на ліжко.

У дверному отворі стояв чоловік. Величезний. Саме це було першим, що вона встигла подумати.

Він був високим, широкоплечим, із густим темним волоссям і бородою. Темна футболка облягала м’язисті груди, а руки здавалися такими сильними, що Мері мимоволі притиснула долоні до ковдри.

Його чорні очі уважно дивилися на неї. Він не усміхався. Не сердився. Принаймні вона не могла цього зрозуміти.

Але її тіло вже вирішило, що потрібно боятися. Мері швидко підтягнула ковдру до грудей і відсунулася до узголів’я.

Чоловік відразу перестав рухатися. Він помітив її реакцію. Звісно, помітив.

Ватажок, який міг за кілька секунд оцінити небезпеку, розпізнати брехню в чужому голосі й зрозуміти, коли його підлеглі приховують важливі деталі, тепер не знав, що робити з дівчиною, яка боялася навіть його присутності.

Вона боїться нас.

Ведмідь усередині Дерека занепокоєно заворушився.

Не підходь, наказав йому Дерек. Ти її лякаєш.

Ми не скривдимо її.

Вона цього не знає.

Він мав рацію. І це було найгірше. Дерек повільно відступив на крок, залишаючись біля дверей.

— Усе гаразд, — сказав він спокійніше. — Ти в безпеці.

Мері мовчала. Вона дивилася на нього широко розплющеними очима, намагаючись зрозуміти, чи справді йому можна вірити. Він говорив спокійно. Не кричав. Не вимагав, щоб вона негайно встала. Але вона знала, що люди можуть змінюватися за одну мить. Іноді достатньо було неправильного слова.

— Де я? — нарешті прошепотіла вона.

Дерек трохи розслабив плечі. Вона заговорила.

— У моєму домі, — відповів він. — Ти в гостьовій кімнаті. Тебе знайшов наш лікар у лісі й привіз сюди.

— У лісі?..

Мері спробувала згадати. Її погляд метнувся до вікна, потім до дверей.

— Скільки я тут?

— Від учорашнього вечора. Ти була непритомна.

Вона зблідла ще сильніше.

— Учора?

Дерек кивнув.

— Ти сильно змерзла й виснажилася. Лікар оглянув тебе. Зараз тобі потрібен відпочинок.

Мері опустила очі на свої руки. На долонях були чисті пов’язки. Подряпини на передпліччях теж обробили. Хтось змінив її одяг на просту довгу сорочку, яка була їй завеликою. Вона стиснула край ковдри.

— Хто… хто переодягнув мене?

Дерек зрозумів запитання відразу.

— Жінка, яка допомагає вести наш дім. Я попросив її подбати про тебе, поки лікар займався твоїми травмами. Він навмисно відповідав коротко й чітко. Жодних зайвих пояснень. Жодного наближення. Мері ледь помітно кивнула.

— Дякую.

Це слово прозвучало тихо, майже нечутно. Дерек відчув дивний біль у грудях. Вона подякувала йому за те, що хтось подбав про її безпеку, хоча сама ще навіть не знала, кому належить цей дім.

- Я Дерек. Дерек Тейн. Як тебе звати?

- Мері Ларсон…

Наша, тихо нагадав ведмідь.

Зараз не час.

Саме зараз.

Дерек проігнорував його.

— Ти голодна? — запитав він.

Мері хотіла відповісти, що ні. Це була звична реакція. Навіть коли шлунок болів від голоду, вона навчилася не просити зайвого. Значно простіше було сказати, що їй нічого не потрібно, ніж ризикувати й почути невдоволене бурмотіння у відповідь. Вона вже відкрила рот, коли живіт тихенько забурчав. Мері завмерла. Її щоки спалахнули.

— Вибачте…

Дерек ледь не заплющив очі. Вона знову перепрошувала. За голод. Йому знадобилася вся його витримка, щоб не підійти до ліжка й не переконатися особисто, що вона не залишиться тут без їжі, тепла й допомоги.

— Мері, — промовив він, намагаючись зробити голос м’якшим. — Тобі не потрібно вибачатися за те, що ти голодна.

Вона обережно подивилася на нього.

— Я можу попросити принести тобі сніданок. Хочеш?

Мері не знала, що відповісти. Їй справді хотілося їсти. Але ще більше вона боялася, що неправильно зрозуміє ситуацію. Що погодиться, а потім виявиться, ніби мала відмовитися. Що він розсердиться через її прохання. Дерек спостерігав за нею, даючи час. Нарешті вона ледь помітно кивнула.

— Якщо можна…

— Можна.

Він вимовив це так упевнено, що Мері на мить забула про страх.

— Я попрошу принести щось легке. Лікар сказав, що тобі краще почати з невеликої порції.