Розділ 2. Його пара

Дерек Тейн не любив, коли його турбували без вагомої причини. Особливо ввечері. Особливо тоді, коли він нарешті міг спокійно посидіти у своєму кабінеті, розібратися з документами й хоча б на кілька хвилин забути, що бути ватажком означало відповідати за кожного члена клану.

На його столі лежали звіти про запаси на зиму, список необхідних ремонтів у східній частині селища та кілька документів, які він уже втретє перечитував, бо думками постійно повертався до завтрашньої наради. Дерек потер перенісся й відкинувся на спинку крісла.

Двадцять вісім років. Саме стільки йому було, а він уже кілька років керував кланами ведмедів, вирішував суперечки між родинами, стежив за безпекою селища й ніс відповідальність за людей, які довіряли йому свої життя. Він не скаржився. Це був його обов’язок. Його вибір. І він не дозволяв собі відволікатися на дурниці. Особливо на стосунки.

Дерек прекрасно розумів, що колись мав би знайти пару. Усі ведмеді рано чи пізно знаходили свою призначену долею половинку, і він не був винятком. Але роки минали, а жінки, яка змусила б його ведмедя визнати її своєю, так і не з’являлося. Його це влаштовувало. Принаймні він переконував себе в цьому.

— Якщо ти ще довго дивитимешся на той звіт, він сам себе не заповнить, — пролунав голос біля дверей.

Дерек навіть не підвів голови.

— Якщо ти ще довго стоятимеш у моєму кабінеті й коментуватимеш мою роботу, я знайду тобі заняття. Нейт Каллахан розтягнувся у кріслі навпроти, абсолютно не зважаючи на загрозу.

— Я просто хвилююся за тебе, босе.

— Ти хвилюєшся за те, що я змушу тебе працювати.

— Це теж форма турботи.

Дерек нарешті підняв на нього погляд. Нейт усміхнувся. Він був одним із небагатьох, хто не боявся дражнити ватажка. За роки дружби Нейт навчився розрізняти, коли Дерек справді сердиться, а коли просто вдає, що його дратує чужа присутність. Зараз було друге.

— До речі, — продовжив Нейт, закинувши ногу на ногу, — Емма запитувала, чи прийдеш ти завтра на вечерю. Лілі хоче показати тобі свій новий малюнок.

— Якщо на ньому знову зображений ведмідь із моїми ногами, я відмовлюся.

— Вона сказала, що цього разу намалювала тобі нормальні ноги.

— Які щедрість.

Нейт засміявся.

— Я передам, що ти зворушений.

— Передай, що я зайнятий.

— Саме так ти відповідаєш на всі запрошення вже три роки.

— Тому що я зайнятий.

— Ага. Звісно.

Дерек уже відкрив рота, щоб відправити друга займатися власними справами, коли за вікном почувся звук автомобіля. Він мимоволі повернув голову. Пізно. У цю пору лікар зазвичай уже повертався додому, якщо не траплялося чогось серйозного. Нейт теж почув двигун і підвівся.

— Чекаєш на когось?

— Ні.

Дерек відклав ручку. За кілька секунд у коридорі почулися швидкі кроки, а потім двері кабінету відчинилися без стуку. На порозі стояв доктор Міллер. Його куртка була забруднена землею, волосся скуйовджене, а на обличчі читалася тривога. На руках він тримав дівчину.

— Дереку, мені потрібна допомога.

Ватажок підвівся.

— Що сталося?

— Знайшов її в лісі. Вона знепритомніла. Переохолодження, виснаження, численні подряпини. Я перевірив пульс, але хочу якомога швидше покласти її в тепло й оглянути як слід.

Дерек уже збирався запитати, чи викликали когось іще, коли побачив її обличчя. І світ зупинився. Не буквально.

Десь за вікном продовжував шуміти вітер. Нейт щось запитував у лікаря. У коридорі рипнула підлога, коли хтось пройшов повз. Але для Дерека всі ці звуки раптом віддалилися, ніби він опинився під товщею води.

Він бачив лише дівчину на руках лікаря. Маленьку. Надто бліду. З мокрим русявим волоссям, що розсипалося по чужій куртці. З тонкими пальцями, які безвільно звисали вниз. Із подряпиною на щоці та змерзлими губами. Вона виглядала так, ніби світ уже встиг завдати їй більше болю, ніж мав би за все життя.

А потім Дерек відчув це. Різкий, потужний поштовх десь глибоко в грудях. Його ведмідь прокинувся миттєво.

Наша.

Дерек завмер.

Наша!

Внутрішній голос пролунав настільки виразно, що на мить він забув, як дихати.

— Що з тобою? — запитав Нейт.

Дерек не відповів. Його погляд залишався прикутим до дівчини. Ведмідь усередині нього здійнявся, немов після довгих років спокою раптом відчув те, чого чекав усе життя. Сила прокотилася тілом, змушуючи м’язи напружитися.

Забери її.

— Ні, — подумки відрізав Дерек.

Вона наша.

— Я сказав ні.

Вона замерзла!

Цього разу в голосі ведмедя не було ані люті, ані вимоги. Лише тривога. Дерек ненавидів це відчуття. Ненавидів, коли його власне тіло реагувало швидше за розум. Коли інстинкти намагалися керувати ним, наче він був не ватажком клану, а молодим ведмедем, який уперше відчув поклик пари.

Але він не міг заперечити очевидне. Він відчував її. Ще навіть не торкнувшись. Його пара. Доля нарешті вирішила з’явитися в його житті. І, звісно, зробила це в найгірший можливий момент.

— Дереку? — повторив лікар. — Ти мене чуєш?

Ватажок різко перевів на нього погляд.

— Гостьова кімната. Нагрій її, підготуй чисту постіль і принеси все необхідне для огляду.

— Я саме збирався…

— Тоді не витрачай час.

Його голос прозвучав звично владно. Лікар кивнув і рушив до сходів, а Дерек пішов поруч, не зводячи очей із дівчини. Нейт мовчки спостерігав за ними. Він знав Дерека багато років. Знав, як той реагував на небезпеку, як приймав рішення, як сердився і як приховував втому за суворим виразом обличчя. Але такого погляду він у друга ще не бачив. Нейт примружився.

— О ні, — пробурмотів він собі під ніс.

Здається, у селищі нарешті починалося щось цікаве.

***

Гостьова кімната була просторою, але затишною. Біля вікна стояло широке крісло, на комоді лежала складена ковдра, а біля стіни розташувалося велике ліжко з темним дерев’яним узголів’ям. Кімнату використовували для гостей, які залишалися в будинку ватажка на кілька днів. Дівчину обережно поклали на ліжко.