Зустріч з дивом

Вечір... Зупинка... Дощ...

Я сиджу на зупинці ввечері без бажання кудись поїхати чи втекти від себе.

Я просто вчуся слухати тишу в собі. Забути на деякий час про ті труднощі, які є зараз у моєму житті. 

Повірити, що диво існує навіть у наш страшний час. 

Раптом я почула звук кроків. Обернувшись, побачила перед собою чоловіка років тридцяти, одягненого за модою 90-х. 

Він зміряв мене поглядом і промовив: 

— Життя ламає сильних. Але іноді потрібна тиша, щоб зрозуміти, хто ти насправді. 

— Звідки ви про це знаєте? — запитала я, дивлячись на нього. 

Він не одразу відповів. Було чути стукіт дощу по даху зупинки та гул поодиноких автівок. 

 — Бо я з тих часів, коли доводилося зубами вигризати своє місце під сонцем, — тихо відповів чоловік. 

Я гірко усміхнулася. 

— Вам легко говорити про силу. Ви жили в інший час. А зараз в Україні занадто важко просто виживати. 

Незнайомець сів поруч і мовчки взяв мою руку.

Від його доторку в моїй душі розлилося приємне тепло. Я аж заплющила очі від задоволення. 

— Як вас звати? — тихо запитала я, дивлячись на нього.  

— Віктор, — так само тихо відповів він. 

— Я — Юля, — промовила я до нього. 

— Знаєте, Юлю, я не очікував зустрітися з вами. Але тепер розумію, що це було необхідно. 

— Я переконана в тому, що випадковостей у житті не буває, — чесно зізналася я, досі тримаючи його руку. 

Через декілька хвилин я знову залишилася одна на зупинці. 

Дощ вщух, залишивши на асфальті калюжі.

 Та в моїй душі нарешті запанував спокій.

Наступного ранку я отримала від кур'єра величезний букет бордових троянд і записку. 

Взявши в руки аркуш, я прочитала: 

— Дякую за чудовий вечір. 

В.

Вдихнувши аромат квітів, я швидко перевдягнулася і вийшла на вулицю знову підкорювати цей світ.