Вечеря від Диявола

Дуже хотілося їсти. Від голоду Петро повільно помирав та божеволів одночасно. Він сидів у порожній квартирі на облущеній дощатій підлозі та в напівпритомному стані розглядав темну кімнату, де, окрім почорнілих від часу та бруду шпалер, вже нічого не було. Чоловік перевів погляд на вікно, через брудну плівку якого до кімнати ледь пробивались промені вечірнього сонця. У квартирі не було світла – він вирізав усю електропроводку та проміняв її на… горілку. На ту кляту горілку! Будь вона проклята! Вона забрала в нього все. І тепер хоче забрати його життя…

Він з трудом звівся на ноги та знесилено пошкандибав на кухню. Від голоду крутилась голова, через що йому довелось виставити вперед руки, щоб спиратись ними на стіни. Так чоловік майже навпомацки дійшов до кухні. Перед очима постала така ж сама почорніла та спустошена кімната. Деінде на стінах ще виднілись старі шпалери, а на місці раніше викладеної кухонної плитки залишились лише поодинокі цементні уламки. Більше в кімнаті нічого не було. Їжі тут теж не було.

Як же ж йому хотілося їсти… Він сподівався знайти хоча б маленький кусень хліба, хоч якусь крихту… Чоловік уявив як він неспішно насолоджується смаком хліба, такого запашного та духмяного, такого як він куштував у дитинстві. Йому нестерпно захотілось повернутись у своє щасливе та безтурботне дитинство, де він не знав про проблеми та негаразди.

Він впав на підлогу та безсило заридав, вткнувшись чолом у брудні та підгнивші дошки. Колись у цій кімнаті все було інакше. Колись тут жила щаслива родина. Колись тут він разом з батьками вечеряв за одним столом. Пройшли роки. Він залишився один та почав випивати, а з роками ця згубна звичка лиш посилювалась. Згодом через горілку чоловік втратив роботу, а щоб хоч якось вижити він продав меблі, потім батареї, умивальник, ванну… Виніс все…

Сльози досади, безсилості та безпорадності лились на підлогу. Петро не міг нічого вдіяти – він помирав голодною смертю. Він залишився у цій темній квартирі наодинці з голодом, який пожирав його зсередини. Розуміючи, що тут він не знайде ніякої їжі, чоловік знесилено пішов з квартири на вулицю у пошуках останньої надії.

За важкими металевими дверима сирого під’їзду його зустрів свіжий та приємний вітерець. На мить це трішки заспокоїло та відволікло його, однак у дворі він відчув таку ж пустоту та самотність як і у квартирі. Перед будинком тьмяно мерехтіли поодинокі ліхтарі, які щойно увімкнулися та слабко освічували сміттєві баки, що стояли за тротуаром.

Голодний чоловік підійшов до баків та почав ритись в них з надією знайти там хоч якісь недоїдки. Нічого не було. Лише сміття та порожні пляшки з-під пива. Чоловік знесилено впав біля бака та заридав.

У нього знову запаморочилось в голові, а перед очима поступово почало зникати світло. Та невдовзі темрява розвіялась і він опинився на яскравій галявині. Чоловік лежав на м’якій зеленій траві, грівся під теплим промінням сонця та милувався ніжним блакитним небом. Згодом до нього прийшла мати та промовила: «Петрику, що тобою? Чому ти тут лежиш?» Навколо літали казкової краси метелики та мелодійно співали польові цвіркуни, а самому ж чоловікові було так приємно та солодко тут лежати. «Мамо! Це ти! Як я тебе чекав! Мене ніхто не чує, а я так хочу їсти!..» - промовив він до матері та почав плакати, - «як же я хочу знову зібратися за вечірнім столом…». І ось мати подає йому щойно випечений запашний хліб, який він із невимовною насолодою починає їсти.

Та раптом хліб зникає, зникає мати, зникає галявина. Чоловік прийшов до свідомості та побачив, що він так і лежить на вулиці біля сміттєвого бака. Казкове марення змінилось на жахливу реальність та відчуття нестерпного голоду.

Повз нього пройшов юнак. Через декілька хвилин прискореним кроком пройшла жінка, за якою бігла маленька дівчинка. Біля нього ніхто не спинився.

- Їстиии… Людиии… Дайте хоч щось, будь ласка, поїсти… - благально промовив Петро, - Не дайте померти… Благаю вас… Людиии…

Та перехожі байдуже проходили мимо чоловіка, який лежав на сирій землі поряд зі сміттєвим баком та дивився на людей поглядом, сповненим благання та останньої надії.

- Люди… Допоможіть… Люди… - продовжував знесилено промовляти той до перехожих.

- Немає тут людей!

Петро здивовано підняв догори голову, щоб поглянути на того, хто звернув нарешті на нього увагу. Над ним, низько схилившись, сидів блідий незнайомець у чорній мантії, очі якого світились якимсь незвичним жовтим кольором.

- А ти ж хто?.. - здивовано промовив він.

- Я? - запитав у відповідь незнайомець та голосно засміявся, - я

- То ти прийшов за мною? – уже з байдужістю поцікавився чоловік, якому хотілось скоріше померти, аніж так мучитись.

- Так, за тобою. Принаймні я так спочатку подумав. Проходив мимо, бачу ти помираєш, от і вирішив забрати тебе до пекла.

- Чому ж тоді не забираєш?

- А он бачиш, там, на даху? - Диявол вказав на стареньку п’ятиповерхівку, де жив Петро.

Чоловік перевів погляд та побачив юнака у білосніжному вбранні із великими білими крилами, який сидів на даху будинку та уважно спостерігав за ними зверху.

- Так, бачу. Хто це?

- Це твій Ангел-хранитель. Він оберігає тебе. І коли ти помреш, то він забере тебе до раю, – із неприхованою злістю промовив Диявол.