Соломія

     Дитинство моє було у дитячому будинку. Скільки себе пам'ятаю я була ще тою хуліганкою: мене не любили вчителі і вихователі бо я була дуже буйна і непосидою,вічно билася з дітьми(як з хлопцями так і з дівчатами), любила бути в центрі уваги (приклад:вилізла на дах і стрибала звідти),любила справедливість ( саме через це мала багато ворогів). 

     Та для мене сталося диво, одна жінка,це моя Ма- Марія, взяла мене з дитячого будинку до себе. Її чоловік далекобійник і їй було сумно самій вдома(дітей у них не могло бути).

     Коли вона прийшла до нас то була неначе янгол, котрого мені завжди не вистачало. Весела, трішки в тілі , ниженька жіночка з дуже-дуже гарними блакитними, неначе небо, очима, милими ямочками, світло коричневим волоссям і янголським голосом. Коли я вперше її побачила то подумала:" Хотілося б щоб у мене була така мама". Але вона дивилася на всіх інших, та не на мене, нажаль...

      - Соломія злазь звідти!!!- закричала на мене моя (не)улюблена вихователька Анна Петрівна.

      - Добре,добре.- промовила я і не злазила бо дивилася на Ма. Як раптом у мене щось прилетіло, це був підручник з української мови, я впала та сильно закричала.

      - Догралася паскудниця!- кричала вихователь.- Коли ти. Нарешті вгомонишся? Невже не можна бути нормальною?

      - Чого це ви так репетуєте на цю дитину,- заговорила поруч жінка,- що такого вона зробила? - ох, якби вони знали що мені не до них.- Багато дітей лазять деревами!

      - А якби вона зламала собі щось? Треба мені ще щоб за напівінвалідом доглядати!

       ...прокинулась я побачила білу стелю, майже туку як в дит.будинку і біля мене хтось мовив: 

        -Дитинко ти як? Скажи щось.-мовила лагідно жінка.

       - Ем...якось не зрозуміло. Я не відчуваю ніг.

       - Боже, як так? Лікар ж казав тільки перелом.

       - Я...я...який перелом?- перепитала здивовано я.

        -Перелом ніжки,сонечко.

        Я просто розридалася немов навіжена. Вона десь вибігла ,а я так ридала як ніколи, бо розуміла, тепер мені в дит будинку буде ще нестерпніше. Раптом мене жінка схопила за обличчя...

       - Зроби глибокий вдих і видих,- я ж зачаровано дивилася неї і повторювала все що вона говорила.-тепер дихай повільно і трішки послухай лікаря, сонечко.

        Сонечко?... Справді,сонечко? Це звучало неймовірно. Лікар щось там пояснював, що це нормально, ніг я не відчуваю через знеболювальні. Та Ма питала його чого це обидві ноги не відчуваються, лікар замявся,та сказав що то все через аспірантку. Ма поглядом вбивала його, навіть я почала її боятися.

       Ця жінка , як вона мені представилася Марія, приходила до мене щодня( три дня які лежала в лікарні), пронисила фруктів , домашньої їжі і тістечко, я обожнювала це. Далі коли мене мали все-таки, нажаль, виписувати вона поговорила з вихователькою і директором, забрала до себе.

    Ось вже три роки я живу з Ма і Таточком Андрієм. Почуваюся найщасливішою дитиною,до того моменту поки тато не помирає в автокатастрофі. 

       Ма бліда як смерть,непосміхається, я без емоційна, плачущі люди, похорони...

       Ось я вже зовсім доросла виграю золото в Україні з фехтування. Ма телефонує і вітає мене, знову щаслива я, знову нещастя....Ма збила машина. Я в лікарні тримаю її за руку, востаннє я так ридала тоді, коли мені сказали Марія і Андрій , що повністю отримали документи на моє опікунство, я не плакала на похороні таточка, як і похоронах Ма...

       Це було так боляче, невиносима самотність нагорнула мене, якимось дивом у мене з'явився Антон і став мені за всіх. Він вислуховував мене, любив(я так думала), підтримував, жив зі мною. У нас не було навіть поцілунків, що вже там казати про більше. Антон-брат,друг, хороша людина (ні), але коханим він не був, напевно це його і зробило таким до мене.

       І ось знову все прекрасно, знову золото і знову втрата, почалася війна і через декілька днів я втратила Антона. Ні він живий,з ним все добре, напевно почувається прекрасно, та ця падлюка здала мене *ускім за те щоб посидіти у інтернеті. І все що він мені сказав як мене забирали сепари це те що він мене ніколи не кохав,я не давала йому навіть тілесного задоволення,а його тепер получать *узькі. І бляха що цей сучий син збив мою Ма,а вона шантажем змусила його опікуватися мною,цитує її слова:" Якщо не зробиш це, навіть якщо помру мою заяву отримають в поліції і згниєш втюрмі". 

       Мене притягли в якусь комору і кинули туди. Світла жоднісінького, купа стоячих людей. Інколи заходили забирали когось;інколи приводили дівчаток і вони просто ридали, по їх розірваному одязі я розуміла , що з ними робили; чоловіків рідко коли повертали, а якщо повертали то скаліченими; мене ж не рухали, я просто стояла і розуміла, що мені просто повезло, везіння було не довго, десь три нескінченні дні.

      І ось мене ведуть ці кляті *уські та обговорюють на своїй мові яка я гарна, фігуру і що вони розуміють чого командир сказав, що я його, мене не чіпати. Вели сходами вверх,потім якимось коридором, далі сходами і при виді вогнегасника в стіні у мене виникає ідея. Хапаю вогнегасник, включаю його, не знаю яким дивом але ті двоє перестрілюються, з полегшенням видихаю але розумію , не все так просто дівчинко, ховаю і забираю всю зброю, переодягаюся в їх одяг. Але блін , що робити з тілами? На щастя була відчинена одна квартира, запихаю їх туди до мертвих людей. По  розмові тих двох пам'ятаю який повер і куди звертати. Залітаю туди ...

    - Дибіл я ж казав привести бабу!!!- говорив р*сійською той.

     Поки він ще щось там волав і відволікся від мене я взяла камінь і розбила йому голову. Помер,нема пульсу,полегшення. Стріляти не хотіла забагато шуму і так галасу з тими навела. Чую хтось зайшов...

     - Що сталося вояка? Чому головний мертвий?- сказав один, за ним зайшло ще пару осіб.

    - І там ще двоє внизу.- заговорив ще один. Я зметикувала і відповіла.