Епілог

7 років потому

- Ти забув? Я маю навідати батька.

- Не забув. Просто нагадую - я маю навідати Громила.

- І знову пиво та пісні.

- В ніч Перунової Іскри без пива ніяк.

Яромир посміхнувся і обійняв кохану жінку. Вона притиснулась до нього всім тілом, пасма рудого волосся приємно лоскотали йому обличчя. Вдихнув незмінний аромат апельсину і вкотре відчув, як усередині розливається приємне тепло. Він досі млів від її обіймів, як уперше.

 Вони стояли посеред вітальні власного дому. Дерев’яні балки під стелею були завішані різнотрав’ям. Уздовж стіни стояла широка лава з вовняними накидками. На столі - глиняні чашки та глек з узваром. Світло проникало в покої крізь велике вікно.

- Ти знову думаєш. - мовила серйозно Лукава.

- Вже рідше. - посміхнувся.

- Все позаду. Все давно позаду. Ти останній.

- Так. - відповів Яромир і нахилився, торкаючись губами її скроні.

Тоді опустився нижче, ковзнув по щоці, знайшов пухкі губи та спрагло до них припав. Лукава обвила руками його шию, відповідаючи на чоловічу ніжність.

Аж раптом... грюк!... грюк!

- Віддай! - долинув сердитий дитячий голос.

- То ти почала!

І хором, влітаючи у вітальню:

- Матінко, скажи їй!

Яромир видихнув і усміхнувся ще до того, як повернувся. Лукава закотила очі, та в них не було роздратування. Глянули разом на пройом, де стояли дві дівчинки-рутці років п’яти. Одна - руденька як мати, з симпатичним кирпатим носиком. Інша - світліша, волосся золотого кольору та хитрим прищуром бурштинових очей. В останньої в руках була лялька-мотанка, за яку і йшов між сестрами-двійнятами нещадний бій.

- Вона не твоя! - вигукнула руденька.

- Вона наша! - вигукнула золотава.

- Ти завжди так кажеш, коли хочеш відібрати її у мене!

Руденька штовхнула сестру, а Яромира раптом пройняло видіння: двійко дівчаток-лисенят, скрутившись у клубок, весело чубляться на ганку. Тоді, біля барлогу Горислава, він побачив не Лукаву з сестрою. Він побачив власних дітей.

Лукава тим часом підійшла до дівчаток, одна з яких вже встигла перетворитись на рутці.

- Рута старша. - мовила вона, присідаючи біля дітей та заглядаючи в очі рудій, з волосся якої стирчали милі вушка. - Ти маєш слухати її. І не перетворюйся без потреби, ми про це говорили, Світяно.

- Ти казала, що нас породив один день. - запротестувала руденька. - Але вона завжди править!

- А ти завжди не слухаєш. - мовив Яромир з усмішкою.

Дівчатка завмерли, тоді перезирнулись і засміялись одна одній. Сліз в очах як не було. Схопившись за мотанку, вони побігли до своєї кімнати.

Після подій Соколового поля Яромир довго оговтувався від істини, яка виявилась настільки приголомшуючою, що не вкладалась в його макітрі. Він не знав як жити далі. І де жити. Світ Нав вабив його, однак, там він почував себе чужим. Таким же чужим він почував себе і в Яв - коли вернувся до Ярилового Граду, довго приходив до тями, спостерігаючи як явні наповнюють ранки голосами, кроками та вуличним шумом, як вони йшли по своїм справам, не відаючи про битву Соколового поля, не відаючи як близько вони були від того, що їх усталений світогляд полетить шкереберть.

Першим його бажанням було розбити усі храми, розтрощити жертовники, розповісти людям про великий обман богів. Однак, він стримав себе, розуміючи, що його просто приймуть за божевільного. Його істина буде похована разом із ним. Вочевидь, Ярило був правий - люди ще не готові. Сварог та Мара їх надто переоцінювали. Людям потрібен егрегор - щось сильніше за них, мудріше, щось, що дає їм грунт під ногами та впевненість у тому, що в скрутну хвилину Вищі сили прийдуть їм на допомогу. Забравши це в людей, Яромир ризикував залишити їх, маленьких і розгублених у безкрайньому Всесвіті їх власного розуму. Люди мають бути певні, що світ має кінечність, що життя має кінечність, що усе структуровано, оорганізовано та зрозуміло. А тому безпечно.

Ранки приходили туманама над луками, змінами пір року, опадами та посухою, аж доки він зрозумів - бути людиною, то значить, нічого не знати напевно. То помилятися і картати себе. Перемагати і хвалити. Бути людиною - то жити попри. Вернувшись у Яв, він зі здивуванням дізнався, що його вже поховали як зниклого безвісти. І Любодара встигла вийти заміж за сина коваля, якого теж вважали мертвим. Тріумфальне повернення Яромира разом зі зниклими місцянами піднесли його в очах жителів Ярилового Граду до рівні національного героя. Тож він не мав права кинути їм у вічі гірку правду. Смиренно ніс уявний плащ героя, зображуючи щасливу посмішку.

Бо по-справжньому щасливим він був лиш поряд з тією, яка відмовилась від власного походження, власного племені і пішла за ним остаточно у темний, дикий, кровожерливий Яв, наповнений брехнею і сквернами. Лиш Лукава зігрівала його душу та потроху вертала до життя. Облаштувала затишне гніздечко і привела на цей світ двійко маленьких грайливих лисенят з вмінням добряче феячити.

Поріг відпустив Хранителів - можливо, назавжди, можливо, тимчасово, аж поки в них знову не виникне потреба. І кожен з них залишився там, де бажав - Велемир вернувся разом із донькою робити Яв світлішим та добрішим, Остам повернувсяз ними, бо жадав сквернодій як рослина - життєдайного дощу. Горислав вернувся до свого барлогу, став тим, ким завжди хотів - пасічником. Розводив бджіл, дарував жителям Наву золотий цілющий мед та милувався заходами світил Наву з виступу скали. Лісовики вернулися до своїх світодерев та пива, з нетерпінням очікуючи в гості “явного вогняника”. Ядвина вернулась до Дівоброду, з Яромиром вони більше не спілкувались.

Усі вони пам’ятали як близько їх світи були до краю. Але краю чого? Ніхто з них не знав достеменно.

- Ти знову думаєш. - почув Яромир тихий голос Лукави.

Він всміхнувся:

- Вже рідше.

- Наглядай за ними. - вона кивнула вбік, куди зникли дівчатка. - Я швидко повернуся і заміню тебе.