Розділ 34.1. Яромир

Спершу з’явилася тиша.

Не тиша Нав, а тиша крихка, людська. Світло всередині нього потроху почало тьмяніти. Не згасати, а відступати, мов хвилі. Золотий жар, що наповнював кожну клітину його тіла, поволі втрачав цілісність. Він більше не був Сонцем, не був Світом. Він знову став уламком. Миттєвим спалахом у безкрайньому океані Життя.

Яромир відчув біль. Справжній. Тілесний. Він захлинувся повітрям і раптом відчув вагу свого тіла - коліна в грязюці, холод землі під долонями, тремтіння м’язів. Світ знову мав кінечність.

- Я... - прошепотів він. - Я - Яромир.

- Ти - це я. - звучало всередині без слів. - Ти завжди був мною.

- Ні. - сказав він уголос. - Я той, хто може відмовитися.

Дажбог все ще намагався охопити його повністю - показував обрії, де немає болю, де немає втрат, де кожне рішення правильне. Але Яромир бачив там лиш порожнечу.

- Ти - більше за почуття. - мовив він. - А я прагну любові.

Світло всередині нього вкотре здригнулося. Свідомість Дажбога почала тріскатися.

Перед внутрішнім взором Яромира ще спалахували фрагменти вищої сутності: лінії світів, обличчя без імен, безкінечність Всесвіту. Але вони втрачали чіткість, розсипалися, як нещодавно розсипалась його власна свідомість. Немов сон одразу після раптового пробудження. Він не намагався втримати їх так відчайдушно, як тримав свою людську свідомість.

Дажбог поволі зникав.

Яромир підвівся.

Він знову був на Соколовому полі. Вежа стояла нерухомо. Проте, раптом видала оглушливий тріск. Хранителі зібралися навколо Громила, спостерігаючи сцену богів, що розверталася перед ними.

Світ не розпадався. Світ не об’єднувався. Нав залишився Навом, поволі набираючи своїх соковитих кольорів. Угорі спокійно світили Яр-Невгасний та Свар-Холодний. Ярило та Сварог. Два брати. Два правителі Наву.

Він почув здавлений крик. То був не крик люті. То був крик втрати. Чоловік озирнувся. Його матір стояла, не в силах вимовити й слова. Усі слова застрягли в горлі. Очі світилися горем.

- Що ти накоїв. - прошепотіла вона.

Вежа за її спиною спалахнула вогнем, який Яромир бачив у видінні. Вогонь вийшов за межі Вежі і охопив Мару. Вона прождовжувала стояти, не відчуваючи жару. Яромир було кинувся до неї, та вона застережливо підняла руку:

- Не ходи за мною. Ти зробив свій вибір. Правда спалить тебе.

Її постать все більше охоплювало полум’я. Мов ніч, у яку впала зоря. Вона глянула на Яромира і ласкаво мовила:

- Ти мав стати чимось більшим.

- Я залишився живим. - відповів Яромир, з жалем дивлячись на ту, яку знову втрачав.

- Ти обрав залишитися в світі людей звичайним смертним. Та я чекатиму на тебе, сину. Чекатиму твого пробудження до скону світів.

Вежа здригнулася востаннє і почала осипатися попелом.

Біля Мари з’явився Сварог. Його істинна сутність горіла живим полум’ям. Він вже не був відуном. Він був тим, ким був завжди. Вогонь його Кузні горів спокійно, тепло. Він ніжно узяв палаючу Мару за руку.

- Я більше не залишу тебе саму в цій безкінечності. - мовив він до жінки. - Ходімо.

- Батьку! - вигукнув Яромир.

Сварог повернувся до нього і ласкаво мовив:

- Твого батька більше немає. Я чекатиму свого нащадка, Яромире.

Мара та Сварог повільно рушили до палаючої Вежі та увійшли в неї. В ту ж мить полум’я згорнулося всередину. Кристали розсипалися попелом, який не торкнувся землі. Вежа зникла, немов і не було її тут ніколи. Сварог і Мара пішли до Вирію - в місце блаженства, безтурботності та вічного життя, де росте Світове Дерево та перебувають душі померлих до їх земного втілення.

- Ти зробив правильний вибір. - почув він тихий голос.

Обернувся. Ярило так і стояв на межі поля. За ним закляк загін армії князя Наву.

Яромир хитнув головою:

- Не певен щодо цього. Світ тримає не Добро. Світ тримає Рівновага. Зло допомагає помітити добро, а Ніч вчить цінувати День. Може, Яв навчився б цінувати Нав тільки тоді, якби був поруч. Може, обмеження лише посилюють викривлення.

- Хай це станеться якомога пізніше. - мовив Ярило.

- А де твій головнокомандувач? - спитав Яромир, не помітивши Холоврада.

- Пішов зупинити смерть.

- Отже, перемир’я? -  стомлено посміхнувся слідопит.

- Отже, перемир’я. - так само з посмішкою відповів Ярило.