Розділ 34. Дажбог

- Ти не тямила тоді. Не тямиш і нині. - прошипів Ярило. - Людиськам не місце у Нав. Я бачив їх. Вони не здатні усвідомити гармонію. Вони прийдуть знищити цей світ, прийдуть, щоб заволодіти ним. Не пробуджуй його.

- Рівновага порушена не тими, хто служить Ночі. - мовила Мара. - А тими, хто її боїться.

Жінка повернулась до Яромира, всередині якого все менше залишалось його, і лагідно мовила:

- Прийми свою тінь, сину мій. Лиш тоді світ знову стане цілим.

Він глянув в її темні очі і відчув, що тоне. Світ почав стискатися. Повільно, проте, невідворотно, мов вода, що заливає легені, коли тонеш. Яромир ще стояв на Соколовому полі, однак, більше не відчував себе там. Звуки втрачали форму, обличчя - чіткі імена. Він відчув, як щось величне торкається його зсередини. Це було не бляче. Але так важко. Наче пам’ять, старша за нього на віки, почала розгортатися в ньому.

Яромир закрив очі, світ засліплював його, упав на коліна, не в силах витримувати того, хто в ньому пробуджувався.Знайомі імена, місця, події повільно стиралися, поступаючись місцем чомусь незвіданому, могутньому, первісному. Око Ворона знову розжарилось, він інстинктивно схопився за артефакт і раптом побачив - не своїм зором і одночасно своїм. Лінії світу. Він побачив Яв і Нав не як місця, а як миттєвий подих. Сонце вже не було світилом - воно було ним.

- Ні... - прошепотів Яромир, однак, голос йому вже не належав.

Його людська пам’ять почала осипатися, мов попіл. Стежки, якими він ходив. Свіжі паляниці на кухні. Третій відділ. Зореслав. Батько. Смерть тієї, кого він вважав усе життя матір’ю. Любодара. Палаюче багаття. Колодія. Втома у ногах. Страх, що колись був справжнім, бо був людським.

Він відчув, як поволі зникає, поступаючись місцем тому, для кого людські почуття - то лиш миттєвий спогад. Його тіло почало світитися зсередини - не яскраво, а глибоко. Кров стала теплом. Серце - ритмом безкінечного Всесвіту. Думки - широкими, як горизонт. Він більше не бачив когось окремо - він бачив одразу усіх.

- Сину мій. - почув він радісний голос Мари. - Нарешті, я бачу тебе.

- Я.. не знаю... хто я... - прошепотів він, намагаючись втримати в згасаючій пам’яті імя, що вислизало і вислизало.

- Я... не знаю... хто я... - знову з болем прошепотів він.

“Ви - Яромир. Хай би що про вас не говорили, це не змінює того, що ви відчуваєте тут.” - сяйнув раптом в голові спогад-блискавиця і він відчув на своїй грудині її ніжну теплу долоню. Хотів схопитися за неї, та її не було.

Ім’я... Як же її звати... він відчув дотик свого чола до її рудої коси. Темниця. Його відчай. Вона не варта брехні.

- Хто ти... - прошепотіла його згасаюча свідомість.

“- Все є в заяві. - відрубала дівчина, багатозначно поглянувши на Зореслава, який з усіх сил намагався робити робочий вигляд, хоча насправді нашорошив вуха, щоби не пропустити ані слова.

-  Добре. Сьогодні увечері я до Вас заїду. - почув Яромир власний голос. - Маю наразі нагальну справу.” - ще один незрозумілий спогад пронизав його єство.

- Не опирайся, сину. - почув він лагідний голос матері. - Ти майже пробудився. Залиш ці людські емоції.

- Ні. Мамо. - простогнав Яромир. - Мамо... не роби цього зі мною...

“ - Хто торкнеться колеса на Колодій, знайде своє кохання до наступної весни! - дзвінко вигукнула одна з дівчат, коли веселий натовп порівнявся з Яромиром. І він, підкоряючись якомусь незрозумілому інстинкту, простягнув руку. Відчув як його пальці легенько торкнулися деревини - теплої, незважаючи на холод навколо, і на мить йому здалося, що колесо ожило, якийсь імпульс пройшовся пальцями, немов дотик чийогось серця. Він відсмикнув руку...”

- Колодій. - прошепотів він.

- Не треба. - раптом різко мовила Мара. - Сину, не треба.

Світло Дажбога стало нестабільним. В ньому з’явилась тріщина.

- Я відчуваю. - мовив Яромир, уже до пуття не розуміючи чи це він думає чи сам світ думає ним. - Це щось більше. Більше. Це - безмежність.

- Так, сину. - почув він голос свого батька. - Не опирайся.

- Але... хто вона? - він вже сам не розумів про що чи про кого йде мова, та його людська пам’ять вперто чіплялася за щось дуже важливе для неї.

- Це не важливо. - відповів Сварог. - Тебе чекає щось значно більше.

- Не слухай їх. - почув він раптом різкий голос свого рідного дядька Ярила. - Я більше не маю сил зруйнувати Вежу, бо Мара увійшла туди. Однак, це все ще зможеш зробити ти. Не дозволь зруйнувати Нав, впустивши сюди хаос та руйнування. Ти маєш вибір. Ти ще досі маєш вибір, Яромире! - прогримів він, його голос раптом змінив тональність і він почув її: “Коли народиться Останній з роду відунів, і погляд його буде кольору розбитого неба, - тоді зрушиться Поріг між світами. Дитя прийде не спасати й не карати, а стерти межу, що тримала Яв і Нав розділеними. І впадуть світи, мов дві зорі, якщо обере він шлях руйнування.”

А тоді почув власний голос: “- Ти думаєш це я? Останній з роду відунів? Батько вже давно припинив очікувати на онуків, каже, що вже занадто старий я для цього.

- Ви не занадто старий. У вас ще можуть бути сини. Якщо візьмете за жінку людину з Яв.

- Не занадто старий. - хмикнув Яромир. - і на тому дякую. - весело закінчив він і щиро розсміявся, побачивши як зніяковіла дівчина.”