Розділ 33.1. Мара

Яромир відчув як земля йде з-під ніг. Він провалювався кудись, в безодню, що поглинала усі думки та почуття. Цього не могло бути. Він не міг бути Володарем. Він не міг бути Дажбогом. Він - Яромир, слідопит Третього відділку, житель Ярилового Граду, який випадково потрапив у Нав, розслідуючи викрадення. А виявилось, що викрадень не було. Поріг кликав Хранитетелів, а не Орден. Кликав, аби вони стали провідниками для сходження богині Мари. Але чому?

- Яромире. - лагідно мовив Сварог. - Ти не пам’ятаєш нічого, бо я заблокував твою пам’ять і твою силу. Нині, при сходженні Мари, ти згадаєш себе. Твоя божественна сутність прокинеться.

- Але я не хочу цього! - вигукнув Яромир. - Я не хочу прокидатися!

- Ти не можеш змінити того, що було написано задовго до твого народження. Ти прийшов аби об’єднати ці світи знову. - мовив Сварог. - Не бійся. Дажбог не був тим, ким його змальовують в легендах Яву. Він явився аби допомогти засяяти одному Сонцю над обома світами.

- Цьому не бувати! - вигукнув Ярило. - Ви обоє жадали для нікчемних людиськ Божественного Просвітлення, та вони хотіли зовсім не того! Вони хотіли влади, а не розуміння!

- Ти не дав їм жодного шансу. - заперечив Сварог.

-  І не дам знову! Вони недостойні! Темні, дикі, навіжені істоти з нестримною жагою руйнації всього, чого торкаються! - Ярило світився все яскравіше.

- То хто зруйнував Вежу? - почувся голос Яромира. Він не припинив пошук істини.

- Я. - мовив Ярило. - Я зруйнував Вежу. Я закрив Межу між світами та загнав Мару туди, де їй місце - у її власні кошмари. Та ви однак знайшли шпарину, ви створили Хранителів, які несли в собі Поріг, через який вона може повернутись.

В ту мить щось загриміло і три бога разом повернулись на оглушливий звук.

Вежа нарешті повністю відродилась.

Останній кристал став на місце. Поле здригнулось. Пісня Хранителів обірвалась. Орден Мари шанобливо опустив голови, очікуючи на свою істинну правительку.

І тоді Вежа спалахнула, а з її палаючого нутра повільно вийшла жіноча постать.

Вона не просто йшла. Вона з’являлась крок за кроком, немов Нав не одразу прийняв її. Темний одяг жінки не мав чіткої форми, її сукня змінювала форму, але не від впливу вітру, а від того, що вона й досі перебувала на межі між пробудженням та забуттям. Волосся спадало важкими хвилями. Чорними. Як сира земля. Обличчя - спокійне, бліде. Очі - холодні.

Поле впізнало її раніше за всіх - срібні трави схилились перед нею, члени Ордену відійшли вбік. Хранителі продовжувади стояти правильним колом. Ні живі, ні мертві. Жінка зупинилась між Вежею та колом Хранителів. Її погляд ковзнув по Сварогу, Ярилу та спинився на Яромирові.

Око Ворона спалахнуло так різко, що Яромир зойкнув. Він не хотів бачити те, що воно жадало показати йому. Та біль був занадто сильним. Відун взявся за артефакт, відчуваючи як він моментально тепліє в його руці.

Світ почав змінюватися. Вежа не була звичайною спорудою. Вона була зіткана з десятків, сотень сердець, всередині яких щось рухалося - спогади, сни. У її верхів’ї клубочився вогонь - чистий, золотавий, але не спалюючий. Він здіймався догори, розчиняючись у небі, і перетворювався на потік сяйва, що сплітав зорі в єдиний малюнок. Від самої Вежі навсібіч тягнулися тонкі промені, наче тонкі жилки, гублячись у темряві, немов вона живила щось далеко за межами поля. І в тому світлі Яромира охопило знайоме відчуття - кожен його страх, кожен сумнів, кожна тінь у душі почали тремтіти, ніби Вежа бачила його наскрізь і очищала те, що вже віджило всередині та заважало рухатися.

Він відчув, що пробуджується. Сутність Яромира поволі розпливалась в його свідомості. Натомість приходила інша. Та, яка була довгий час прихована від нього самого. В ньому поволі прокидався Дажбог - Чорний Володар Наву. Він глянув на жінку, яка неквапливо пливла до нього полем і впізнав її.

Це вона сперечалась з батьком. Це вона благала його не відбирати у Яромира пам’ять.

Мара - богиня переродження, яка уособлює природній цикл життя та смерті. Його матір.

Вона підняла руку, спинившись посчеред поля.

- Досить. - тихо прошелестіла. - Вежа пробудилась, бо ви всі сюди прийшли в священний день, коли стирається межа між Світлом та Тінню. Брати, боги, хранителі. І той, кого не називали.

Яромир відчув як шалено б’ється його серце, опираючись змінам, що поволі, але невідворотно стирали його людську свідомість.

- Мамо... - простогна він. - Я не хочу цього.

Вона ласкаво поглянула на нього і його тіло пройняло теплом. Так вона обіймала його в глибокому дитиснтві. Тоді, коли його пам’ять не була заблокована, а спогади - не розкидані в уламках Вежі.

- Ти не був загублений, світе мій. - прошелестіла ніжно. - Ти був відкладений. Схований. Ти чекав цього дня. Як і всі ми.

Ярило зробив крок вперед та прогримів:

- Якщо він зробить вибір, світи не витримають. Він порушує Рівновагу.

Мара повернулав до нього голову:

- Світи не мають вибору. Мені потрібен мій син.