Розділ 32. Соколове поле

Повітря здригалося від незрозумілого гулу, земля дрижала під ногами. Яромир відкрив очі і зрозумів, що вони перенеслися не туди, куди планували.

Він був сам, а навколо вирувала битва.

Гуркіт зброї, голосні окрики, тупіт, звуки криці. Усе навколо дихало хаосом та смертю. Дві сили Наву зійшлися в смертельній схватці неподалік Соколового поля. З одного боку - армія Ярила, яка складалася з ведмедів у важкій броні, могутніх людей-оленів, лісовиків, водяників. А з іншого - грізні сили Ордену Мари: вовкулаки, упирі, відьмаки. Нестерпний сморід страху, ненависті та крові, кульові блискавиці, вогняні кулі, стогони поранених та крики тих, хто ще живий.

Яромир, ще не прийшовши до тями, різко відкотився вбік, аби не потрапити під удар сокири якогось навіженого лісовика з лютими очима, з ніг до голови заляпаного бурими плямами крові. Побачивши слідопита, лісовик вражено вигукнув:

- А ти якої ковіньки тут робиш, людино?!

Громило. Перед ним важко дихав Громило.

- Ти мене ледь не прикінчив! - вигукнув Яромир.

- Авжеж, бо тут або ти когось кінчаєш, або тебе! - гукнув Громило і тієї ж миті відвернувся, щоб відбити удар упиря. Меч того вислизнув з рук і лісовик з усієї сили відтяв йому голову, яка покотилась прямо під ноги ошелешеному Яромиру.

- Тіко так цю нечисть можна здолати, відтявши їм їх кровожерливу макітру. - ледь дихаючи, мовив Громило.

Горислав мав бути десь поруч, та Яромир не бачив його у цьому хаосі. Він раптом відчув, як щось невидиме, щось надто сильне, тягне його у саму гущавину бою. Звуки криків, стогонів, криці - усе враз почало віддалятися. Був лише він та ця первісна сила, що вимагала його присутності там. На Соколовому полі. Шум битви поєднувався у хаотичну симфонію війни і одночасно вона звучала на диво чітко, кожен звук був окремим сигналом для його тіла.

Яромир спробував опиратися, проте, ноги не слухали його - вони самі несли його туди, де стояли залишки Вежі.

- Куди ти, людино?! - почув він, немов крізь товщу води.

Громило шарпонув його за рукав, та Яромир не мав сили відповісти йому. Він раптом усвідомив, що опинився тут невипадково. Поле вибрало його, тягнуло до себе. Він став частиною первісної Сили, яку ніхто не в силі контролювати.

Крики, дим, звуки бою - все змішалося в єдину стихію. Яромир, не усвідомлюючи, як і чому, йшов через цю величну битву, крізь саму її гущу, крізь хаос та смерть, крізь живих і загиблих, відчуваючи, як в грудях його розкривається щось дивне. Щось давнє. Щось первозданне. Первісне. Сильне. Нестримне.

Щось, що поєднувало його з цим полем і цим моментом назавжди.

Яромир дістався Соколового поля, коли світ вже майже втратив свої кольори.

Срібні трави поля, схожі на пір’я сокола, все так же тріпотіли на вітрі. Проте, небо нависало низько, важко, наче притиснуте до землі невидимою могутньою рукою. Світло більше не йшло згори, воно повзло з-під ніг, тьмяне, сірувате. Повітря стояло нерухомо, без вітру, і від цього тиша здавалась неприродно моторошною. Зовсім недалеко точився жорстокий бій, а сюди не долітало ні звуку.

Посеред поля поволі здіймалася Вежа.

Вона збиралася.

Кристали сходилися до кристала, між ними не пролягало жодної тріщини. Здавалось, це була не споруда - це був живий організм, який нині воскресав стараннями тих, хто стояв навколо неї.

Семеро Хранителів, розставлених правильним колом, стояли на рівній відстані одне від одного. Вони не рухалися. Очі їх були напівзаплющені. Тіла - напружені, мов струни. Вони були в трансі. Серед них Яромир узрів Горислава. Ведмідь стояв із нахиленою головою, руки складені перед грудьми. Поріг таки прикликав і його. За ним стояв Остам та невідомий Яромиру високий чоловік. Далі він побичив батька Лукави і серце на мить стиснулося від згадки про неї.

Хранителі співали.

Пісня не мала слів, які б можна було запам’ятати. Дивна пісня дивного світу, ламана, багатоголоса. Здавалось, звук йшов не з горла, а вібрував з тіл Хранителів. Кожна нота стягувала кристали Вежі докупи, збираючи цей організм.

По зовнішньому колу стояли Ті, хто ходить між снами. Ті, хто беріг його спогади, як зіницю ока. Їхні постаті були загорнуті в темні плащі, обличчя прикривали каптури. Вони не співали. Вони стежили. Один з відьмаків раптом обернувся і поглянув прямо у вічі Яромиру. В очах - ні тіні здивування. Зореслав дивився на Яромира так, ніби його прихід сюди був уже давно вирішений. Так, ніби усі чекали лиш його.

Пісня Хранителів стала гучнішою, в ній з’явились нові ритми, і слідопит раптом побачив, що Вежа здригнулася, немов прокидаючись після глибоко сну. Кристали посчали швидше сходитись докупи, переливаючись золотою пульсацією. Вежа дихала.

Раптом яскраве світло прорізало сіре небо. Наче хтось розпоров його зсередини. Воно було теплим, золотим, чужим для цього місця. Земля під ногами Яромира знову задвигтіла - цього разу від кроків дестяків ніг.

На Соколове поле ступила невеличка армія.

Їх вів Ярило. У бойових обладунках бог сяяв мов світило Наву.

Нечисленне військо сунуло за ним лавиною, як тінь суне за Сонцем. Їхні обладунки блищали, мечі та сокири були готові відбити раптовий удар. Попереду війська, одразу за Ярилом, йшов Холоврад - постава його була зібрана, очі - уважно стежили за кожним на полі.