Розділ 31.1. Перехід

Лукава стояла на березі річки, нічний вітерець колихав тонку сорочку, що облягав стрункий силует, мов водяна пелена. Тканина була легкою, вона рухалася в такт з дівчиною, повторюючи кожен її жест, кожен рух рук, плеча, волосся. Вогні віддалених вогнищ відбивалися у тканині, роблячи її майже сяючою.

Кинула погляд на Яромира. Усмішка була її ледь помітною, проте, впевненою. Тоді зробила крок у воду. Повільно заходила все далі і далі, аж поки змокла сорочка стала майже прозорою, облягаючи контури тіла.

- Ходімо.

Яромир зайшов слідом. Холодне нічне небо стискалося до цих темних вод, що несподівано виявились доволі прохолодними. Та поруч неї йому було тепло, навіть, гаряче. Зблизився з нею, і вода захлюпотіла між їх мокрими тілами. Притулив її до себе, відчуваючи тепло її тіла та незримий аромат апельсину. Їх вуста стрілися в повільному неквапливому цілунку. Світ навколо затих. Ніч дозволяла забути про вогні, галас веселої юрби, купальський вітер поміж вогнищ.

Вода струменіла між ними, холодна і жива, але в обіймах один одного їм було нестерпно гаряче. Руки Яромира міцніше стиснули її піддатливе тіло, вона закинула голову і він укрив її тендітну шию ніжними цілунками.

- Агов! Може, досить ніжитися! - раптом почулося з берега.

Яромир з Лукавою переглянулись та різко відсахнулись одне від одного.

На березі стояли Горислав та Ядвина. Ведмідь, як завше, мав неперевершений вигляд - розхристана світла сорочка, закочені колошви легких штанів, босі ноги. В руках - кухоль. Ядвина мала на голові вінок і теж тримала кухля. Здається, ці двоє непогано проводили час.

Яромир узяв Лукаву за руку і вони повільно вийшли з води. На березі провів долонями по тілу дівчину, вмить висушуючи її сорочку, аби Горислав швидше припинив розглядати її тіло, що звабливо обплела мокра одежина. Тоді так само за допомогою простого закляття вогню висушив себе. І аж тоді звернувся до Горислава:

- Ти хотів щось сказати мені, там, у темниці.

- Саме так. Тому і шукав тебе усюди. Аж поки не знайшов там, де й не сподівався. - і багатозначно хмикнув, поглядаючи на Лукаву.

Та навіть погляду не відвела, мило посміхаючись перевертню. От же лисичка.

Ядвина весь цей час мовчки переводила погляд то зі слідопита, то з дівчини. В очах її майнуло щось, і одразу згасло. Вона зрозуміла все без слів, і Яромир полегшено зітхнув. Однією проблемою менше. Залишилась найважча частина - поговорити з Любодарою, коли повернеться додому. А в тому, що він повернеться, вже не мав сумнівів. Горислав тут. Він знайшов його, щоб допомогти. Та й армії за містом він не помітив, коли йшов до ріки.

- А де вона власне?

- Що? - Горислав нерозуміюче поглянув на слідопита і той зрозумів, що сказав це уголос.

- Де армія Ярила?

- Вони пішли до Соколового поля ще в той самий день, як тебе арештували. - відповів ведмідь.

- То виходить..? - Яромир затнувся.

- Так. - кивнув ведмідь. - Поки ми тут святкуємо, Ярило розпочав битву, яка вирішить долю світів.

- Тоді нам треба поспішати. - мовив слідопит.

- Так. Власне, тому я й шукав тебе. Поріг все сильніше кличе мене, і я вже не маю сил опиратися йому.

- Що ти маєш на увазі? - Яромир нерозуміюче глянув на ведмедя.

- Поріг прикликає Хранителів, Яромире.

Яромир звів на нього здивовані очі. Поряд тихо скрикнула Лукава, вчепившись йому в руку.

- То ти хочеш сказати, що..?

- Я хочу сказати, що й сам до кінця не допетраю, що відбувається. Поріг все сильніше кличе мене, я опирався скільки міг. Проте, сьогодні, у ніч Купала, коли межа між Світлом та Тінню розірвана, я не маю більше сил йому опиратися. Я йду, Яромире, і ти йдеш зі мною.

- Ми всі підемо. - почулося тихе. Лукава уважно поглянула на чоловіків.

- Ти не підеш. - різко мовив Яромир.

- Що!? - її очі враз наповнились слізьми. Ну от. Він змусив її плакати. Серце стиснулося, проте, вигляд він мав непохитний.

- Ти не йдеш. - повторив він.

- Там мій батько.

Побачивши її згорьоване обличчя, він рвучко обійняв її і прошепотів у волосся: “Я не витримаю, якщо з тобою щось станеться”.

Горислав торкнувся його руки. Обличчя його скривила гримаса болю:

- Нам час.

- Не кидайте мене, пане Яромире. - Лукава схопилася за рукав його сорочки, як тоді, у Підмир’ї, коли її налякали тіні відьмаків.

Вона була налякана. Він не мав часу, та йому конче необхідно було заспокоїти її сполохане серце.

- Що я тобі казав про пана? - посміхнувся слідопит, намагаючись зняти напругу, а тоді повернувся до Горислава:

- Я готовий.

Ведмідь узяв його за руку і витяг з-за пазухи артефакт переходу...

Останнє, що чув Яромир, це її відчайдушний крик:

- Яромирее!

Таки спромоглася назвати його на ім’я, устиг іще подумати він, перш ніж темрява накрила його думки...