Розділ 31. Купала

Яромира відпустили мовчки. В темницю зайшов вартовий - високий ведмідь-перевертень у бойових обладунках і кинув коротко:

- До світанку після Купала.

Яромир навіть не питав, що буде як він не повернеться. Відповідь була очевидною. Вони чекають - не дочекаються, коли прикінчать його.

Слідопит вийшов на вулицю і його одразу окутав аромат трав та диму. Нав святкував Купала. Він оглянувся та пішов за різношерстими жителями, які малими групками поволі йшли до ріки, що протікала за містом, на березі якої вже палали купальські багаття.

Яромир поволі йшов берегом, намагаючись насолодитися цим вечором. Можливо, останнім у його житті. Недалеко, поміж розкиданими багаттями, жінки Наву плели вінки з папороті, чебрецю та зілля, якого не було в Яв. А тоді з голосними жартами поволі опускали їх на воду, уважно слідкуючи кожна за своїм вінком. Куди попливе вінок - звідти і чекати нареченого. Як потоне - цьогоріч сватання не буде. Дужі чоловіки Наву стрибали через вогнища, багато хто плескався у темних водіх, очищаючи тіло та душу од усякої скверни.

Слідопит перевів погляд на воду і раптом помітив щось у воді, зовсім близько біля берега. Підійшов до ріки, хвилі лагідно плескалися об низький берег. Нахилився та витяг з води вінок. Папороть, барвінок, тонкі стрічки. Трава в ньому ще світилася, хоч вода мала забрати залишки дівочої магії.

- Ви знайшли його. - почув тихе за спиною.

Різко обернувся. Лукава. Стоїть перед ним така ніжна, така тендітна у довгій тонкій сорочці з льону, вишитої на рукавах та грудині. Волосся розсипалося вільним водоспадом, вологим на кінчиках, немов воно торкалася води, прикриваючи плечі та тамуючи блиск бурштинових очей. Вона була босоніж, як і усі жителі. Світло від вогнищ лягало на її плечі довгими танцюючими тінями.

- Ріка сама мені його подарувала. - мовив тихо.

- Ріка ніколи не помиляється. -  відповіла дівчина, повільно наближаючись.

Він тільки тоді помітив, що на її голові вінка не було і голову його пронизав раптовий здогад:

- Цей вінок. Він твій?

Вона кивнула і посміхнулась.

- Ходімо. Свято вже розпочалося. Я шукала вас біля темниці.

Взяла його за руку, так впевнено і невимушено, немов робила все це протягом усього життя. Яромира наче блискавицею вдарило від її дотику. Сама ж дівчина виглядала незворушною.

Вони повільно рушили до вогнища. Лукава крокувала впевнено, Яромир слідував за нею, відчуваючи тепло її тіла. Коли увійшли в коло вогню, де танцювали жителі Наву, на мить притулив до себе, міцно обійняв і одразу відпустив. Гамір навколо не сприяв інтимності.

Лукава немов відчула його думки. Прошепотіла щось тихо і повітря навколо почало змішуватися з легким туманом. Тіні навколишніх дерев і вогнищ закружляли в єдиному вихорі, а тоді сплелися у візерунок, що заховав їх від гамору та святкуючих. Здавалося, що навколо не залишилось нікого. Лише ніч та вони.

Яромир відчув, що світ навколо немов зупинився, всі звуки стихли, рухи танцюючих завмерли. Лиш їхнє серцебиття та легкий шелест трав пробивалися крізь цю магічну пелену. Він притулив її ближче, вона обережно зазирнула йому у вічі.

Ілюзія, яку створила Лукава, була досконалою: нікого не було видно, нікого не було чути. Ніч ховала цей момент від зовнішнього світу. Тіні вогню безшумно танцювали на її тонкому обличчі, роблячи її якоюсь нереальною. Яромир відчув цю мить, відчув, що вони тут і зараз належать лиш один одному.

- І як це працює? - чомусь прошепотів він. - Ми невидимі для усього цього натовпу?

- Так.

- Отже, ти дозволиш навіть себе поцілувати? - ніжно поглянув їй у вічі.

Очі її лукаво зблиснули:

- Ні, пане Яромире, як тільки я відволічусь, магія полуди спаде.

Він раптом пильно поглянув на дівчину, не розділяючи її веселощів. Тоді мовив:

- Ти і після шлюбу називатимеш мене паном?

- Що!? - її очі розширились від несподіванки. - Але там, у Яв, ви знову станете ким були.

- І ким я там був? - трохи роздратовано запитав слідопит. Він явно не очікував такого опору з її боку.

Дівчина тим часом відпустила його руку і тихо мовила:

- Сином головного відуна Яву. Найкращим слідопитом Третього відділку. - помовчавши хвильку, невпевнено додала. - Нареченим доньки старости Ярилового Граду.

Яромир відчув як на серце його лягає важкий камінь.

- То був не я, Лукаво. То був не я.

- А хто ж тоді?

- То був одяг, який мені одягнули з моменту мого народження і який я носив усе життя, мов другу шкіру.

Він глянув на притихлу дівчину і рвучко обійняв, шепочучи:

- Не проганяй мене. Без тебе я - ніхто.

Їхні пальці торкнулися і в ту ж мить повітря здригнулося. Полуда почала спадати, свято Купала безцеремонно увірвалося в їх тихий світ - гамір, сміх, їдкий запах диму та трав. За їх спинами раптом тріснуло вогнище, здійнявши доверху сноп іскор. В ту ж мить вітер, що з’явився зненацька, пройшов між ними, освіжаючи тіла та думки приємною прохолодою.