Розділ 30.1. Броня одягається на ніжне серце

Так, це був він. Громило. Той, кого вони з Ядвиною залишили на стежині у Тіневому лісі і кого він вже поховав на своєму внутрішньому кладовищі. Стояв у проході живий-живісінький. З одвічним гіллям у довгій кудлатій бороді, хитрими смарагдовими очима та пузом, на якому ледь не репала темна сорочка. Поруч нього Яромир з радістю узрів Щербаня, Смеріча та В’юнка. Отже, вони таки допомогли товаришу вийти з лісу. За ними увійшла Лукава - з заплетеною косою, у довгій зеленій сукні. Останнім зайшов Горислав.

Уся ця добра ватага ледь втиснулась у маленьку темницю, одразу  наповнивши її гамом міцних обіймів, галасливих розпитувань та радісних вигуків. Складалось враження, що товариші прийшли одвідати Яромира не в місці, звідки його поведуть на плаху, а десь у здравниці, де він йде на поправку після перенесеної хвороби.

- А я казав, що він живучий! - голосно мовив Щербань до лісовиків. - Йому б у наш рід, він би дуба переріс!

- То як же ти так ото вляпався, явський вогнянику? - вже серйозно мовив Громило, коли обійми стихли.

- Так я ж казав тобі - відунське плем’я воно завжди знайде собі пригод на своє гузно. - хмуро мовив Горислав.

- Не гуди, ведмедю. - відповів Громило. - Тут долі переплітаються. - він хитро примружився, кинувши погляд на притихлу Лукаву. - А вони його до темниці. От же Ярило, аби дай кому голову відтяти. Отакі забавки у нашого князя.

Попри непевне становище. Яромир відчув таку хвилю радощів, що груди його розпирало. Він щасливо посміхався, бо неймовірно радий був бачити їх усіх живими. Навіть, присутність Горислава не зіпсувала настрою. Він кидав погляди на Лукаву і ловив її, такі ж миттєві і несміливі. І від цього в душі його виростали квіти. Після того, як перші хвилі радощів вщухли, Яромир пристрасно допитав Громила про його особисту битву із тінню брата та з завмиранням серця вислухав розповідь лісовика про те, що саме вирішило долю цього жахливого бою. Не булава, не закляття, не древня магія. Прощення та прийняття - саме за допомогою цієї “зброї” Громило переміг. Він попросив прощення у брата. І той його прийняв. А далі, коли вже йшов стежкою до виходу, зустрів стривожених товаришів.

- Тож кажу тобі, вогнянику, то не вони мене урятували, а я їх, бо блукали б до скону у тому лісі, поки якийсь злий родич не надумав їх прикінчити, як мій - мене. - закінчив поважко свою розповідь Громило, за що одразу отримав смачного потиличника від Щербаня.

Камера сповнилася щирим дружнім сміхом.

Через чверть години, Горислав мовив:

- Нам час йти.

Лісовики з жалем поглянули на Яромира, обійняли його міцно і так само голосно, як і прийшли, вишли з темниці. Перш ніж вийти, ведмідь раптом швидко прошепотів Яромиру на вухо:

- Слухай увжно. Я допоможу тобі. Але не зараз. Темниця нас слухає. В потрібний момент скажу куди йти.

Затим похапцем вийшов, залишивши ошелешеного його словами відуна наводинці з Лукавою.

Коли двері за ними зачинились, Яромир підійшов та рвучко обійняв дівчину. Вона притиснулась до нього. Слова їм були непотрібні. Кожен з них думав про одне й те ж - чи зможуть вони побачитися після Купала. Яромир знайшов її теплі вуста і втопився у цьому різнобарв’ї аромату та емоцій. Світ завмер і думки завмерли. Залишились лиш вони удвох. Як тоді, біля вогнища у сплячому таборі.

Нарешті Лукава відсторонилась від нього і мовила:

- Я прохала у Ярила помилувати вас, але він відмовив мені. Дозволив лиш вийти разом із нами відсвяткувати Купала. Це найбільше свято у Нав. Князь не міг відмовити.

- Він не князь, Лукаво. Він - бог. Прийнаймні, у Яв. - мовив Яромир, не випускаючи дівчину зі своїх міцних обіймів. А вона була й не проти.

- Так їх називають у Яв. - мовила Лукава йому у груди. - А тут вони повелителі, тут вони князі.

- І багато їх тут у вас? Князів? - спантеличено спитав слідопит.

- Ярило та Жива - повелителі Наву. Їх діти - Лель та Лада вважаються у Яв теж богами, але меншого порядку. Сварога, старшого брата Ярила, давно ніхто не бачив. Як і Мару.

Яромир довго мовчав, а тоді мовив з відчаєм:

- Я вже не знаю, хто я, Лукаво.

Дівчина ласкаво посміхнулась, поклала йому руку на груди і твердо мовила:

- Ви - Яромир. Хай би що про вас не говорили, це не змінює того, що ви відчуваєте тут.

Слідопит притулився обличчям до її рудої коси і завмер. Якби можна було стояти ось так до скінчення світів, вдихаючи ніжний аромат її шкіри. Та було ще дещо, у чому він хотів зізнатись. Це давило на нього, вона не варта брехні.

- Тоді, біля барлігу, ти сказала, що я не втік. - глухо мовив він. - Але це неправда.

- Про що ви?

- Про твоє перетворення. Я тоді ганебно утік, а ти певне цього не пам’ятаєш. Хоча твій вигляд наступного дня говорив про...

- Я пам’ятаю. - мяко перебила дівчина.

Яромир здивовано відсторонився від неї і розгублено мовив:

- Але тоді ти сказала, що...

- Я дава вам простір для вибору, пане Яромире. - спокійно відповіла вона. - І прийняла б будь-який вибір. Проте, дякую за правду. Я чекала цього.

І знову Яромира охопило це дивне відчуття - що у цій тендітній дівчині зібрана мудрість обох світів. Її терплячість та одночасно рішучість неймовірно вабили його думки та серце. В душі розквітало щось давно забуте, те, що він закрив на усі замки, які тільки міг відшукати. Як гадав, назавжди. Проте, Лукава поволі відкрила та випустила назовні те, про що він вже майже забув - любов та ніжність. Він сховав це, бо його зрадили в дитинстві, у нього відібрали відчуття безпеки. І хоч свідомісь його забула про усе це, та тіло пам’ятало. І зараз воно поволі, з опором, з острахом, знову згадувало давно забуті почуття.