Розділ 30. Несподіваний візит

Кап... кап... кап...

Десь зі стелі капала вода. Через рівні проміжки часу, рівно, невблаганно, не зважаючи на тих, хто приходить сюди і хто йде. Її рівномірне капання збудило в Яромира якусь незбагненну тугу. Як швидко плине життя з огляду на вічність Буття. Одні істоти вмирають, інші народжуються, а Буття продовжує існувати. І продовжує капати ця вода зі стелі темниці, куди доправили Яромира після аудієнції в князя. Точніше, в бога Ярила.

Боги... Яромир досі не йняв цьому віри. Все летіло шкереберть мало не щодня, відколи він утрапив у цей дивний світ, сповнений загадок Світотворення. Він уявляв Нав темним, диким, хаотичним, первісним. А насправді тут була така гаромнія з усім живим, що годі було подібного очікувати у Яв. Тоді, у перший день, Зореслав мовив, що легенди Яву брешуть. І це виявилось настільки приголомшливо, що Яромир не зміг спочатку осягнути значення його слів. Ті, що ходять між снами бережуть спогади, які важливі для нього. Усіма силами стежать, аби він не згадав. Навіщо це їм? Чи не їм? Хто стоїть за Орденом Мари? Це не може бути сама богиня. Хтось веде Орден до неї.

Яромир настільки захопився власними думами, що його критичне положення відійшло на задній план. Він, як і будь-який життєлюб, не міг до кінця усвідомити, що його кинули в темницю для страти. Що як тільки пройде свято Купала, його життя відберуть. Слідопит виринув з роздумів і оглядівся.

Темниця мала вигляд не звичайної підвальної камери, вона була такою ж частиною світу Ярила, як і будь-що в цьому місті. Під ногами була гарно втрамбована земля, стіни нагадували коріння стародавнього дуба, щільно переплетені, скручені, з темними порожнинами, крізь які іноді просочувався дивний золотавий пилок, слабко освічуючи невеличке приміщення. Стеля була низькою, шорсткою. В кутку акуратно сплетена лежанка з соломи, на якій і сидів Яромир. Це все, що було в камері. А ще тиша. Дивна тиша. Здавалось, що ця темниця була жива і прислухалась до нього.

Яромир сидів у центрі цього підземного царства і кожна хвилина здавалась йому довжелезною. Як саме життя. Він не розумів скільки він вже тут, але по бурчанню живота усвідомив, що довгенько. Попоїсти б чогось. Але ця тиша. Здавалось, що навколо усе вимерло. Лиш він один залишився у цьому світі під рівномірні звуки капання води зі стелі десь у сусідній камері. Чи зможе він вижити? Чи зможе повернутися додому?

Світ, який він знав, зруйновано. Магічний Нав, його істоти, боги у подобі оленелюдей, яким поклоняються у Яв... і в центрі усього цього божевілля він, Яромир. Яким він буде, коли повернеться додому? Чи зможе жити по старим законам? Чи зможе думати знову як думав? Назад немає вороття, але і тут він не вдома. Він десь посередині.

Згадав хитруна Демка та його колоритну лавку. Тоді до Демка приходив саме Зореслав. Яромир був певен. Його помічник таємно збирав уламки Вежі на замовлення когось, на це у Демка був нюх. Вежа і Хранителі були нерозривно пов’язані. Недарма матір показала йому це видіння. Щось було... Щось таке, що весь час вислизало з його думок, чіпляючись самим краєчком. Він напружив увесь свій потенціал мозку, аж раптом до його вух долинув якийсь незрозумілий шум.

Яромир прислухався. Так і є - брязкіт зброї, звуки важких кроків. Хтось наближався, і він був не сам. Слідопит піднявся з лежанки та підійшов до міцних дубових дверей, зачинених древньою магією. Його власну магію навіть не зв’язували. І він зрозумів чому після намагань відчинити двері. Магічна сила Ярила значно перевищувала його власну.

Між тим важкі кроки ставали дедалі ближчими і незабаром до Яромира донісся гомін голосів. Один з них змусив його серце шалено затріпотіти. Ніжний голос рудої лисички. Інші голоси розібрати було украй важко, вони говорили усі гуртом одночасно. Здається, за дверима його темниці йшла палка суперечка.

Незабаром весь цей галалай спинився біля його дверей, почулось клацання і двері з голосним рипінням відчинились.

- Га? То ондечки де він розташувався, як той гриб-переросток у ямі! А я думав тебе ліс вже давно пережував і виплюнув! - почув він перше після того, як двері його темниці відчинились.

Не темлячи себе від радісного здивування, Яромир вигукнув:

- Громило?!