Розділ 29.1. Ярило - князь Сонця

Зала здіймалась так високо, що, здавалось, сягала неба. Такому ефекту сприяв колір стелі, що світлішав до центру, та золоті жар-перли, що сяяли золотом, наче маленькі сонця Яву. Побачивши ці явища магії, Яромир відверто здивувався. Чи значило це, що Мирон бував тут, у маєтку князя Наву? Чи, можливо, у Ярила є свій майстер з талантом Творення? Та спитати він не встиг, бо увагу його привернула фігура, яка сиділа на величезному троні посеред зали.

Трон був вирізаний з білого дерева, обвитий живими лозами, на кінцях яких сяяли сонячні квіти. Принаймні, їх так назвав про себе Яромир через золотавий колір та легке свічення, що вони видавали. По боках стояли граційні свитлені - саме так називалось плем’я цих людей-оленів, що значило “світлі олені”: високі постаті у золотавих кірасах поверх сорочок, наколінниках. Їхні роги були прикрашені золотими нитками, а за спинами вони мали сплетені з дерева щити з вигравіруваними символами світил Наву. Вони не рухались настільки, що здавались статуями, якби не живі карі очі, які уважно стежили за кожним рухом новоприбулих.

Перед троном тягнувся довгий килим - не тканий, а вирощений з густої, м’якої трави, що світилась у сутінках зеленим вогнем. З боків залу прикрашали величні колони з білого дерева, прикрашені золотим гравіруванням.

На троні сидів він.

Яромир відчував від Ярила таке тепло, ніби стояв у Яриловому Граді посеред площі спекотного літа

Князь був високим - на третину вищим за слідопита. Волосся його - кольору вогкого грунту, довге, з легкими кучерями. Очі - смарагдового кольору, що не було дивиною для жителя Нав. На голові - розлогі роги оленя золотого кольору, вони виглядали живими через світло, що стікало з них. Обличчя його було красивим, з правильними чіткими рисами. Міцні плечі вкривала шкура золотого тура, на грудях, поверх білої сорочки, сяяв амулет - солярний символ, що пульсував у ритмі серця. Його погляд був теплим, проте, сам вигляд був настільки могутнім, що Яромир не витримав цієї потужної енергетики і опустив одне коліно перед троном. Холоврад послідував його прикладу, Горислав до них приєднався.

Ярило підняв руку і прибулі піднялися. Його золоті очі зупинились на Яромиру, тоді князь мовив низьким голосом, в якому вчувалась така ж потужна сила, що й в усій його поставі:

- Слідопите, ти знаєш чому ти тут?

- Не зовсім. - відповів Яромир. - Але здогадуюсь. - він кинув косий погляд на незворушного Холоврада.

- Ти прийшов зруйнувати світи. Тож мусиш померти.

Це прозвучало так просто, немов князь обговорював погоду. Яромир, хоч і був готовий почути щось подібне, все ж вчепився у пояс так, що побіліли пальці. Йому дуже кортіло застосувати меч і показати їм, що він думає про них та про їх плани на нього. Проте, це була вірна смерть, а він ще хотів трохи пожити. Тому голосно відповів:

- Якщо на те твоя воля, то чого зволікаєш, князю?

- Через два дні велике свято Купала. Негоже перед таким празником проливати кров. Навіть, якщо це кров того, хто кине світ у хаос.

- Мені потрібно на Соколове поле, князю! Саме тому я тут. - вигукнув Яромир. - Вона сказала прийти туди! Вона чекає там на мене!

- Хто? - зі здивуванням у голосі запитав Ярило.

- Моя матір.

Очі князя зблиснули золотом, коли він почув відповідь. Пронизавши Яромира поглядом, він запитав:

- Ти її бачив?

- Так. Вона говорила до мене з полум’я Вежі. - відповів Яромир і побачив як раптом здригнулись плечі повелителя Наву.

Яромир нічого не встиг іще додати, бо двері до зали відчинились. Він обернувся і побачив дещо настільки прекрасне, що на мить забув як дихати.

До зали увійшла жінка. Висока, граційна, витончена. Вона не йшла, а пливла залою, і йшов від неї рух настільки живий, свіжий, запашний, немов дихання самої весни. Волосся її було темним, як свіжий грунт після дощу, в якому тремтіли дрібні різнокольорові квіти. Шкіра ледь сяяла, відливаючись легкою позолотою. Великі виразні карі очі світилися м’яким теплом, і в їх глибинах жило літо - медове, щедре, неосяжно вільне. З одягу на ній була вільна сукня з льону зеленого кольору, щедро оздоблене рунами та шите золотою ниткою. На грудях Яромир помітив амулет, який бачив лише в храмі Живи - богині весни та плодючості, тієї, яка пробуджує красу та силу життя. На грудях прекрасної жінки був символ споконвічної спіралі життя.

Яромир помітив як спохмурнів Ярило, проте, жодного слова не вирвалось з його міцно стиснених красивих вуст. А жінка тим часом пропливла до спантеличеного Яромира, легенько торкнулася його свіжим вітерцем і мовила співучим голосом:

- Ти не чужий нам, пам’ятай про це. Ми - одного роду.

У Яромира перехопило подих, хоча він не зрозумів її дивних слів.

- Я - звичайний явний, хоч і з роду відунів. - хрипло промовив він.

Увесь цей час Горислав та Холоврад зберігали глибоку мовчанку, ставши схожі на охоронців трону.

- Ти - останній. - відповіла жінка. - Ти того ж світла, що й ми. Але відтінок твій інший, тому темрява й шукає тебе.

Яромир відчув холодок, що пройшов спиною. Яке світло? Який рід? Про що це вона?

- Живо, я казав тобі не приходити. - грізно мовив князь, сверлячи прекрасну жінку своїм золотим поглядом.