Розділ 29. Золотоград

Армія Наву йшла довгою, рівною лавою - могутньою, грізною, сама земля під нею гуділа. Світила Наву вже хилилися до заходу, але сяяли ще достатньо яскраво, щоб віддзеркалюватися на броні ведмедів-перевертнів, на шліфованих булавах дубовиків, на шоломах воїнів-рутці та у смарагдових очах лісовиків. З кожним кроком тінь армії ставала довшою - вони наближалися до Золотограду

Незабаром перед ними постали ворота міста - Врата Свічення: високі, викладені з каменю, оповиті живими лозами, що невпинно розквітали й завивалися в солярні орнаменти. Над воротами здіймався стародавній знак - сонячне коло, оточене гілками й оленячими рогами. Саме місто було оповите міцним високим частоколом, настільки щільно притиснутим одне до одного, що годі було й списа між цими загостреними важкими кілками вставити.

Як тільки їхньому взору показались ворота, Холоврад підняв догори руку. Військо вмить спинилось - лісовики встали рівно, мов ті стовбури світодерев, поміж якими вони жили, дубовики вбили в землю важкі держаки, ведмеді переводили подих. Дисципліна цієї армії вражала.

Головнокомандувач спішився, оглянув суворим поглядом військо.

- Табір розіб’ємо тут! - прогримів над зеленою рівниною його голос. - До заходу світил - намети, укріплення, дозори. Золотоград - місто священне, але війна суне до його брами, тож мусимо бути готові!

Як тільки він закінчив говорити, військо, не змовляючись, враз кинулось виконувати його накази. Кожному знайшлася робота, повітря сповнилося метушнею та незбагненним ритмом армійської праці.

Холоврад тим часом жестом вказав на Яромира та Горислава, що вже перекинувся чоловіком:

- Ви зі мною. Князь чекає.

Його голос не допускав заперечень.

Яромир відшукав поглядом Лукаву. Та злякано дивилась на нього, застигнувши стовбом посеред військового гармидеру. Слідопит підбадьорливо всміхнувся дівчині і рушив за головнокомандувачем. Вибору у нього не було.

Перед самим входом до Золотограду розкинулось Коло Пращурів - величезне поховання, де стояли сотні давніх дерев’яних хрестів, поставлених у велике коло. Яромир з цікавістю оглядав древнє поховання, дивуючись схожості погребення у своєму світі. Все-таки ці світи не зовсім різні. В них вірять в одних і тих самих богів.

Увівйшовши в місто, перше, що кинулось слідопиту в очі - святилище. Він не сумнівався, що саме бачить перед собою, хоча місце сили у Яв зазвичай обиралося в такій частині поселення, де не проходять щоденні стежки жителів. У Золотограді місце сили знаходилось одразу за воротами і являло собою майдан зеленої трави округлої форми, посеред якого стояв жертовник з каменю, над яким величаво здіймався бог Ярило - не такий, як у Яв. Тут, у Нав, він був представлений красивим могутнім чоловіком з... оленячими рогами на голові. Красивими, розлогими, які гармонійно здіймалися над головою. Яромир здивовано оглянувся на Холоврада, проте, той і бровою не повів. Вклонившись ідолу, він спокійно пішов далі стежкою, що вела вглибину міста.

Золотоград, певно отримав свою назву через бурштин, який, здавалось, був усюди, відливаючись золотом у сяйві світил, що котилися до обрію. Хатини були збудовані з дерева, у вікна вставлені майстерно відшліфовані тонкі пластини бурштину, що надавало домівкам якогось незбагненного колориту. Місто мало форму кола, в чому впевнився Яромир, намагаючись запам’ятати про всяк випадок дорогу, якою їх вів Холоврад. Незабаром акуратні хатини з дерева, між якими звивались широкі стежки, змінились більшими, з глини, стіни яких були розфарбовані рунами, оленями та знаками сонць. Дахи криті світлим очеретом, у вікнах - сяйво бурщтину.

Населення у Золотограді складалось переважно з того ж племені, звідки родом був Холоврад - вертляві діти-олені розважалися у них ледь не під ногами, зовсім не звертаючи увагу на поважну процесію. Стрункі статні жінки з красивими рогами підіймали голови та дивились на них з легким здивуванням, дехто, навіть, з заціпенінням. Чоловіків майже не було видно.

Були тут, правда, і лісовики з водяниками. Вони шанобливо вклонялися Холовраду і йшли далі по своїм справам. Помітив дорогою Яромир і кілька чугайстрів. Отже, все-таки не зовсім диким було це населення. Мали вони свою інфраструктуру, жили разом у мирі, незважаючи на різне походження та життєві вподобання. Незабаром, за критими очеретом, акуратними хатинами, Яромир помітив високу будівлю і зрозумів, що вони наближаються до мети візиту.

Маєток Ярила.

Велична будівля з шліфованого до блиску дуба із вкрапленнями бурштину стояла на пагорбі, де перший промінь світанку торкався землі, благословляючи її на новий день. Це був не палац у звичному розумінні, радше живий храм природи - усе в ньому дихало чистою монументальною простотою.

Маєток складався з кількох з’єднаних між собою світлих покоїв, зведених із явора та дуба, що мали природний золотавий відтінок. Деревина не блищала, проте, видавала легке тепле сяйво, немов довгий час вбирала проміння світил і тепер віддавала світло назовні. По ребрах проходили вкраплення бурштину, тонкі, немов прожилки у листка. У світлі днини вони  загорялися м’яким світлом, домашнім, як від полум’я свічки. Дах був солом’яний, але між шарами соломи були вплетені тонкі золотисті нитки -  символічний «сонячний волос». На вітрі він тихо шелестів, ніби ніжно награвав давню мелодію літа. Вікна - округлі, схожі на сонячні кола. Навколо рам вирізьблено давні символи: ярданці, сварги, «колесо року».

Яромир зацікавлено оглядався навкруги. Тут усе дихало величчю, якій не потрібна позолота. Сама природа тут дихала в такт ритму маєтку князя. Стежки були викладені світлим каменем, який трішки теплів від дотику. Обабіч стежин росли звичайні яблуні та яворини. Такі ж як у Яв. Яромир навіть трохи розчарувався. Князь, а живе серед звичайних яблунь у дерев’яній хатині, дарма, що великій та незвичній. Він очікував побачити величну будівлю, достойну головного храму Сонця у Яриловому Граді.