Розділ 28. Головнокомандувач

Над вершинами гір повільно спалахували світила Наву. Їх холодне сяйво ковзало перлами по схилах, ланцюжних сорочках воїнів, танцювало на кінчиках їх списів.

Військовий табір прокидався, гомонів, брязкав зброєю, заливав вогнища. Хрипкі накази командирів рубали ранкову тишу. Яромир підтягнув ремінь, перевірив меч. І, вдихнувши на повні груди, вийшов з намету - туди, де збиралося в похід військо аби рушити до Золотограду, міста князів.

Проходячи повз метушливі ряди воїнів, які спішно готувалися до походу, він мимоволі торкнувся губ, які ще, здавалось, зберігали тепло її поцілунку. Він неодноразово цілував жінок і цілували його. Та чомусь саме цей поцілунок збурив всередині такий ураган емоцій, які він не міг утихомирити до ранку. Ніжне серце одягає броню, сказала вона тоді йому. Але його серце зовсям не ніжне. Воно зле, ображене, зраджене. Жінка, яку він вважав своєю матір’ю, чию загибель оплакував і весь цей час вважав саме її причиною свого емоційного закам’яніння, виявилась зовсім не тією, ким звалася. Вона не була йому матір’ю, хоч і ставилася до нього з незмінною теплотою та піклуванням. Його справжня матір десь тут. Певно, вона має якісь магічні здібності, вона не звичайна смертна, інакше не прийшла б до нього у тому видінні на Соколовому полі. Хто вона така? Чому вони не могли залишитись разом? Чому вона дозволила батьку забрати його?

- Яромире! - почув він оклик.

Озирнувся. Горислав - у лляній сорочці, легких мокасинах та широких штанях. На фоні загального всеозброєння перевертень виглядав так, немов не на війну зібрався, а на прогулянку.

- Так. - слідопит почекав, поки ведмідь підійде.

- Тебе кличе головнокомандувач. - коротко кинув Горислав і кивнув, щоб той йшов за ним.

Незабаром вони підійшли до знайомого великого намету, полотнище якого було не звичайне, а з товстої темно-зеленої тканини, густо розшитої символами Наву: переплетені орнаменти дубових гілок, срібні руни захисту, у центрі - вишитий золотом силует оленя. Горислав відкинув полог, гукнув всередину: “Я привів його!” і махнув Яромиру, щоб той заходив.

Всередині горіли смолоскипи, відкидаючи тремтливі тіні на стіни та задушливий чад. У центрі стояв круглий стіл, майстерно зроблений зі старого величезного пня. На ньому - розкидані карти і бронзові фігурки, що позначали війська Наву та супротивника. Біля столу стояв він. Головнокомандувач армії Наву.

Високий, на третину вище Яромира, могутній. Довге темне волосся зібране у грубу косу. Шкіра відливала бронзою, очі світилися міддю. Одягнений він був у міцну кірасу поверх тонкої сорочки, наплічники та наколінники захищали широкі плечі та ноги. Та найбільше взір Яромира притягували оленячі роги, що здіймалися на його голові. Величні, гіллясті, мов коріння самої землі. Уся його постать дихала такою величчю, що Яромиру коштувало великих зусиль не впасти перед ним на коліно, як перед самим князем Наву.

- То ти і є той... - мовив головнокомандувач низьким голосом, безцеремонно оглядаючи Яромира з ніг до голови. - Син двох світів.

-  Я - Яромир. - з достоїнством мовив слідопит. - Я прийшов до вас сам, бо веду розслідування зниклих Хранителів.

- Сам кажеш. - дивний чоловік з рогами посміхнувся. - Людина не вирішує сама. Тим більше, така як ти. Тобі судилося прийти сюди. Судилося кинути наші світи у хаос та руйнацію.

- Я чув пророцтво. Воно каже, що я сам можу обрати бік. Я обираю життя, а не смерть. - заперечив Яромир.

- Доля світів вирішиться на Соколовому полі. Сподіваюсь, до цього часу ти вже будеш мертвий. Жаль, що я не можу вбити тебе просто зараз. - він промовив це з таким щирим жалем у голосі, що Яромир навіть не суминівався, що це не пусті погрози. - Але наш князь наказав привести тебе живим. Може, він сам хоче знищити пророцтво у твоїй особі.

- А якщо я втечу дорогою? Світ великий. - мовив слідопит.

- Куди ти втечеш, коли у Нав кожна травина, кожен камінь, кожна істота пов’язана між собою? Трави шепотітимуть куди ти пішов, птахи вкажуть твій шлях, а польовики чи лісовики швидко тебе доправлять туди, куди накаже князь. Нав відчуває твою брехливу душу.

- Лісовики відпустили мене. - заперечив Яромир.

- Бо тобі нікуди тікати. - було йому відповіддю. - А тепер йди. Ми рушаємо негайно. Поріг все сильніше закликає до дій.