Розділ 27. Поцілунок

- Не спиться?

Лукава обернулась на голос Яромира і посміхнулась. Дівчина сиділа біля вогнища, її намет знаходився неподалік намета слідопита. Вочевидь, її власне плем’я дійсно її не признає, бо рутці проживали зовсім в іншому секторі і дівчина туди ні разу не навідувалась. У периметрі лісовиків вони не зустріли нікого зі знайомих, і це сповнило серце слідопита якимось незбагненним відчуттям туги. Вони нічого не знали не лише за долю Громила, а й за долю тих, хто пішов на його заклик помочі.

- Можливо, це остання спокійна ніч. Хочу її не проспати. - відповіла вона.

- Можна? - Яромир вказав на місце біля неї.

- Звісно. - почув він тихе і присів поруч.

Його серце починало шалено калатати, як тільки він чув запах її шкіри. Чомусь ні в однієї з жінок, а їх у нього було багацько, не було такого запаморочливого запаху, як у неї. Хоча були ті жінки розкішні зовні та жадібні до його ласк. А вона, здавалось, була зіткана з такої кількості власного достоїнства, що більше скидалась на безстатеву істоту, аніж на жінку. І все ж, він не міг встояти проти непомітного поруху її руки, коли вона поправляла волосся, її щирої посмішки і цього серйозного погляду бурштинових очей. Уперше він зустрів жінку, якій не потрібно було роздягатися, щоб сподобатись йому. І вперше тілесна близькість із нею не була його метою.

- Ви чуєте цю тишу? - порушила хід його думок дівчина.

- Так. Аж не віриться, що ми у військовому таборі. - він повернув голову і зустрівся з нею поглядом, тоді неквапливо ковзнув по обличчю і зупинився на її вустах. На мить завмер від нестримного бажання торкнутися їх, аби спробувати на смак.

- Тут панує залізна дисципліна. Саме так можна виграти битви. - відповіла дівчина, погляд її був спокійним, немов гладь озера, і Яромир не був певен, що їй сподобається його пристрасний порив під час розмови про війну.

- Не розумію як війною можна відвернути появу богині. - сказав він, аби не мовчати.

- Битва буде задля відвернення уваги. Головні події будуть відбуватися на Соколовому полі.

Очі Яромира округлились:

- То ти знаєш де знаходиться Вежа?

- Вежа? - вона кинула на нього здивований погляд і в нього аж від серця відлягло. Ну нарешті хоча б раз він знає щось більше за неї.

- Вежа знаходиться на Соколовому полі. - повторив він.

- Отже, легенди не брешуть. - мовила вона тихо.

- Ти про Дитя Порогу? Хто це і що це за пророцтво?

Лукава звела на нього очі і мовила, наспівуючи:

- “Коли народиться Останній з роду відунів, і погляд його буде кольору

розбитого неба, - тоді зрушиться Поріг між світами. Дитя прийде не

спасати й не карати, а стерти межу, що тримала Яв і Нав розділеними. І

впадуть світи, мов дві зорі, якщо обере він шлях руйнування.”

- Ти думаєш це я? Останній з роду відунів? Батько вже давно припинив очікувати на онуків, каже, що вже занадто старий я для цього. - мовив слідопит, вражений пророцтвом.

- Ви не занадто старий. У вас ще можуть бути сини. Якщо візьмете за жінку людину з Яв.

- Не занадто старий. - хмикнув Яромир. - і на тому дякую. - весело закінчив він і щиро розсміявся, побачивши як зніяковіла дівчина.

- Я не так хотіла сказати, пане Яромире. - відповіла вона тихо.

- А якщо жінка буде з Нав? - раптом спитав він.

Вона звела на нього очі і мовила:

- Нав сильний, він народжує лише доньок у роду явних. Сини приходять з Яву. Кажуть, Дитя Порогу зростатиме, не відаючи про свою долю. А тоді прийде до своїх справжніх батьків, аби знищити Світанок.

Яромира раптом пронизав спогад - крик його матері, яку він не памятав: “Ти виховаєш його звичайним явним, мов просту людину! Він не знатиме про своє справжнє життя! Його місце тут! Вдома!”. Чи може бути таке, що він і є Дитя Порогу? Що коли батько саме про це намагався попередити його там, у Святині, а він його неправильно зрозумів? Все навколо було таким заплутаним та незрозумілим, що єдиним виходом він бачив просто не думати про це. Він не може вплинути на невідворотне. Але якщо він Дитя Порогу, то зробить усе, аби утримати Рівновагу, а не знищити її. Він зупинить Тих, хто ходить між снами, хоч би як вони не намагались завадити йому згадати.

- Розкажи краще про Громила та його брата. - перевів він тему.

- Я не знаю усіх подробиць, скажу лиш те, що сама відаю від інших. Терена та Громилу породив один день, тож вони були нерозлийвода. - мовила дівчина. - Та в часи Великої війни, коли було зруйновано Вежу, Терен приєднався до сил Мари разом з іншими лісовиками. Громило вірив, що Вежа не тримає Рівновагу, а заважає бачити світи такими, як вони є, спотворюючи та розриваючи зв’язок між явними та навними. А це є порушенням вічного Циклу Життя. Кажуть, Терен та Громило стрілися на полі бою.

- І що тоді сталося?

Лукава поглянула йому прямо у вічі і тихо мовила:

- Громило переміг брата.

- Сумна історія. - тихо мовив Яромир і додав - Та мене ще цікавить інше запитання, раз у нас такий вечір одкровень. - він серйозно поглянув дівчині у вічі.

- І яке ж? - Лукава затамувала подих.

- Що то за руна вигравірувана у вас на дверях?

Дівчина легенько стосонула Яромира у плече та дзвінко розсміялась. Тоді відповіла:

- Це руна Смику. Знак рутці. Символ швидкості, невловимості та хитрості.

- Вона тобі дуже личить. - вже серйозно мовив Яромир. - Така ж спритна та невловима, як ти.

- А ви спробуйте не доганяти, а заманити. - вона посміхнулась і відблиски полум’я заграли в її очах хитрими грайливими вогниками.